У моїй журналістській практиці це, мабуть, уперше, коли після чергового інтерв’ю я два дні розповідала знайомим про людину, якою просто не можна не захоплюватися. Здавалося б, лікар-ветеринар. Ну, й що з того?.. Любить тварин, добре лікує їх, власники задоволені… Та це про інших, але не про Чумакова.
Якщо ти у відчаї, бо безрезультатно обійшов з хворою домашньою тваринкою всі ветклініки, хтось тобі обов’язково порадить: іди до Чумакова. Він знає про тварин все і вміє, ну, майже все. До останнього відданий своїй справі і тим живе, що рятує братів наших менших. Хоча це ще невідомо, хто із нас менший, адже Бог створив їх першими, а вже потім людей. Ніколи не пройде повз пораненого голуба чи хворої вуличної кішки. Забере в лікарню, де працює головним лікарем, і зробить усе, щоб здолати недугу. Для нього нема різниці чия тваринка — багатого чи бідного, чи просто безпритульна.
До Кирила Чумакова приїздять з хатніми улюбленцями звідусіль. Його шанують і цінують як прекрасного фахівця. Недарма у числі відомих людей країни у 2012 році потрапив до Державної енциклопедії, яка видається раз у 30-ліття. Заслужений працівник ветеринарної медицини, Почесний громадянин Хмельницького району, професор Кам’янець-Подільського державного аграрно-технічного університету, автор трьох патентів на корисну модель, автор монографії про хвороби собак і 13 наукових праць. Нагороджений п’ятьма орденами, з-поміж яких орден “За заслуги” III ступеня, а також вісьмома медалями.
Цінує порядність і щирість. Не терпить лицемірства, зради і брехні, ріже правду у вічі будь-кому, не зважаючи на ранги і чини. Він буквально горить на роботі. Постійно піднімає професійну планку. Тому буває жорстким, але за тим криється дуже чутлива і ранима душа, сповнена любові до поезії й музики.
— Кириле Анатолійовичу, ви з родини, можна сказати, спортивної. Батько Анатолій Миколайович та брат Андрій — відомі боксери не лише в області, а й за її межами. Обидва заслужені тренери України, Андрій ще й майстер спорту СРСР. Ви ж — лікар-ветеринар. Коли вирішили присвятити себе цій благородній справі?
— Мені важко сказати, коли саме. Здається, від народження. Бо скільки себе пам’ятаю, завжди возився з покаліченими пташками чи тваринками…
— Як до цього ставилися батьки?
— Спочатку з легким спротивом, але потім зрозуміли, що то марна справа. Не знаю, хто б з цим так спокійно мирився… Можете собі уявити: у двокімнатній квартирі у виварці в мене жило козеня… Загалом же у нас знаходили притулок підбиті сороки, ворони, голуби, кошенята, собаки… Мені було їх так шкода, що я все і всіх волік додому. При цьому ні тато, ні мама жодного разу не сказали, щоб це “добро” винести назад на вулицю.
Оглядаючись на ті далекі роки, розумію, скільки клопоту їм завдавав, і дякую за те, що не перекреслили мою щиру дитячу любов до тварин, а навпаки сприяли подальшому, хай не легкому, але потрібному життєвому вибору свого сина.
Більше того, пригадую з дитинства, коли ми гуляли з мамою, а стежка від нашого дому проходила повз приватний сектор, де в дворах було повно живності, ми подовгу стояли з нею біля чужих огорож і милувалися різними тваринами.
До того ж я, напевно, вдався у прадіда, свого часу відомого на всю країну костоправа і знахаря. До нього приїжджали звідусіль, навіть Щербицького на гвинтокрилі привозили… Тільки він лікував людей, а я тварин.
До речі, батько, здавалося б, тренер із досить жорсткого виду спорту, але у його серці стільки доброти і любові! Він годує всіх бродячих собак у парку ім. І.Франка.
— Ви робите сотні складних операцій. А першу пам’ятаєте?
— На роботі, як такої, не було, тобто це вже була далеко не перша. Бо мене долучав до операцій професор Львівського зооветеринарного інституту Завірюха ще з першого курсу. По його закінченню протягом десяти років працював у Хмельницькій міській ветлікарні, а з 2003 року — у Хмельницькій районній державній лікарні ветеринарної медицини.
— Найчастіші ваші клієнти — песики і котики. Хто ще?
— Лікував, оперував і домашніх тварин, і диких. Скажімо, нерідко звертаються до нас працівники зоопарків або заїжджих цирків із проханням допомогти. Тож доводилося мати справу з кенгуру, левицею, іншими хижаками.
— У вашій професії є певні ризики. Тварини інколи з різних причин бувають агресивними. Траплялося?
— Аякже. У мене два переломи хребців. Ударив ногою кінь. Але це не означає, що я не лікуватиму коней. От і сьогодні зранку був на конюшні. Викликали, бо в кобили почались коліки. Біль вдалося зняти.
Cтосовно агресії, то, здебільшого, це погане поводження колишніх господарів із тваринами, образа, яку вони запам’ятали, боротьба за територію, ну, і, звичайно, — особливості породи чи характеру. Але все ж у нашій роботі такі випадки рідкісні. Головне, не боятися тварин і не лякати їх, діяти чітко і впевнено.
Якщо вже зайшла мова про агресію, то її нині частіше доводиться бачити, на жаль, з боку людей. Інколи їхня жорстокість вражає.
— Як часто доводиться стикатися з проявами жорстокого ставлення до тварин?
— Нам волонтери часто приносять скалічених собак і кішок. Несила дивитися на наслідки такої жорстокості, серце болить. Труйку по місту розкидають. Відтак тварини вмирають у страшних муках… Так, ми не даємо клятву Гіппократа. Але ми — лікарі і, коли допомоги потребує бідолашна, брудна, з блохами, вкрита лишаями тварина, ми зобов’язані хоча б спробувати її врятувати.
Не можу обминути й жорстокість окремих приватних клінік та аптек, де невідомо з чого колотять ліки, розбавляючи крохмалом, аби лиш заробити… Я цьому завжди протистояв і буду протистояти!
— Які тварини живуть у вас удома?
— Була собака Єва. Померла від старості. Залишився кіт Варфоломій. Ми з ним розмовляємо. Я його розумію, а він мене. До речі, кошачі живуть у трьох вимірах. Вони бачать те, що не бачимо ми. Недаремно в усіх казках, де є Баба-Яга, обов’язково є кіт і обов’язково чорний.
— До речі, як ви ставитеся до приватних ветеринарних послуг і чи потрібна реформа ветмедицині?
— З одного боку, підтримую. Адже у наш час багато розводять породистих собак і кішок, екзотичних птахів. З іншого боку, вважаю, ветмедицина має бути безкоштовною. Хоча б тому, що ми можемо попередити зараження людини окремими важкими недугами від тварин. Скажімо, до скаженого собаки ніхто не підійде й близько. Між тим наш лікар бере вакцину і, йдучи на ризик, коле через сітку. На жаль, за копійки, які йому платить держава. А чи стане ризикувати приватний лікар? Однозначно ні.
А хто лікуватиме бродячих тварин, яких приносять волонтери? До слова, ми зараз відкрили спеціальний кабінет для лікування тварин, господарі яких належать до незахищених верств населення. Не всім це подобається. Я нажив багато ворогів своїм безкоштовним лікуванням. Скільки разів наш заклад намагалися закрити!.. Дякувати Богу, вдалося відстояти.
Між тим робимо унікальні операції, зокрема трепанацію черепа тощо. Нас підтримують провідні вітчизняні науковці, зокрема доктор ветеринарних наук, професор із Києва Борис Борисевич, завкафедрою Львівського національного університету ветмедицини, професор Андрій Мисак, колеги з Кам’янець-Подільського аграрно-технічного університету — доцент Тетяна Карчевська та професор Тетяна Супрович.
— У вашій ветлікарні працює багато молоді. За якими критеріями підбираєте кадри?
— Мені не потрібно, щоб у них були червоні дипломи. Хай це будуть навіть трієчники. Я їх навчу. Головне, щоб любили тварин. Бо є лицеміри, котрих одразу не розпізнаєш, а потім виходить, що для них справа життя — гроші. Я й синові своєму, майбутньому ветеринару, кажу: “Якщо будеш бачити гроші, а не хвору тварину, то ти не лікар, а бізнесмен”.
А взагалі весь наш колектив — це справжня родина. Ми збираємося у мене вдома за великим столом і я готую щось смачне.
— Що саме?
— Все. Навіть фаршировану рибу. Мене навчила мама Світлана Михайлівна і бабуся Маня (батькова мати), яка все життя пропрацювала в ресторані. Зрештою, вдома у нас більше це робити нікому. У мене двоє синів. Старший Руслан — студент, а молодший Ярослав навчається в школі. Сам їх виховую, готую, прибираю, перу. Вони мені лише допомагають.
— Як все встигаєте? Робота, нічні виклики, викладання, домашні турботи… Ще й наукові статті і книги пишете!
— Колись, здається, Булгаков сказав, що встигає скрізь той, хто нікуди не поспішає. Я, звичайно, поспішаю, але встигаю.
— У вас у кабінеті багато ікон. Ви — віруюча людина?
— Так. Бог і молитва допомагають мені навіть у найскладніших випадках.
— А якщо тварина гине, дуже переживаєте?
— Повірте, вони мені сняться. Інколи думаю: все, більше не можу. Але потім… Бог направляє. Часто ходжу на могилу до мами. Це — єдине місце, де дозволяю собі поплакати…
— Під час нашої розмови ви неодноразово цитували Ліну Костенко, Євгенія Євтушенка, Беллу Ахмадуліну… Ви любите поезію?
— Це потреба душі. Я інколи йду на міський “блошиний” ринок і там знаходжу унікальну літературу. Нещодавно придбав збірку Марини Цвєтаєвої. Знаєте за скільки? За три гривні. Такі тепер наші цінності. А ще люблю класичну музику. У себе в кабінеті в перервах між операціями слухаю Рахманінова.
Ось такий він, ветеринарний лікар, багатогранна особистість і справжній професіонал. Поки ми розмовляли, пан Кирило одночасно приймав своїх чотирилапих прооперованих пацієнтів. Усі вони потроху одужують. Дивно, але мені здавалося, що ці кішки та собаки дивилися на нього вдячними очима, наче розуміли, хто їх врятував. Кирило Чумаков робить це тому, що любить свою справу і усвідомлює: тварини мають таке ж право на життя, як і люди. Адже всі ми — діти одного небесного Творця.
Надія Григір