Світ музичних фантазій — безмежний. Особливо, якщо музикант володіє кількома інструментами. Тоді йому легко відтворити будь-який звук природи, неймовірної краси мелодію, написану кимось, і навіть створити власний музичний шедевр. З теоретика музики до музиканта-мультиінструменталіста професійно зріс хмельничанин Віталій Коваль. Свій талант демонструє в складі міського академічного муніципального хору під керівництвом Ігоря Цмура та власного джазового колективу “Free Jam”. Про його творчість наша з ним розмова.
— Пане Віталію, як професійний музикант сформувалися в Хмельницькому?
— Так, у музичному училищі ім. В.Заремби вивчав теорію музики, освоїв гру на фортепіано. Але теоретичних знань про світ музики мені було замало, хотілося попрактикувати. Тому пішов працювати в хор, де знову прагнув вийти за рамки. Акапельний спів почав доповнювати інструментальною музикою.
— Чому вас називають мультиінструменталістом, на скількох інструментах граєте?
— З хором використовую різноманітні шумові інструменти: барабани, кастаньєти, тарілки тощо. Інколи партитура вимагає гри на сопілці. Професійно володію фортепіано, саксофоном, мелодикою, дудуком і памфлейтою. З цими інструментами виступаю сольно.
Мелодика — це губна гармошка з клавішами. Принцип гри на ній дуже схожий до гри на фортепіано, тому спеціально гри на мелодиці не вчать. Зовсім інша справа саксофон, його треба підкорювати змалечку в професійних школах. Цікаво, що вивченню гри на інструменті, батьківщиною якого вважається Бельгія, передує освоєння нашої української сопілки.
Щодо памфлейти, до неї мене пристрастив знайомий музикант. Його батько — майстер з Лісових Гринівців, який виготовляв сопілки, причому з будь-яких матеріалів: металу, дерева тощо, вирішив створити й памфлейту. Її подарував сину. Той навіть грав на цьому інструменті в Туреччині. Коли повернувся, ми зустрілися з ним на джемі — так називають неформальні зустрічі музикантів. На таких тусовках закохані в музику джемують — грають, що допомагає їм краще відчути одне одного як музикантів, розкривається рівень професіоналізму. Найголовніше на джемах — музика, а вже потім канапки, кава чи навіть щось міцніше.
Тож під час такого джему, коли я почув памфлейту, одразу попрохав колегу продати цей інструмент. Він погодився. Це була памфлейта з червоного дерева, що не характерно для цього інструмента. Щоб навчитися грі на ньому, передивився чимало метеріалів в Інтернеті. А мою теперішню професійну памфлейту виготовив майстер із Миколаєва.
Взагалі інструменти, на яких граю сольно, не розповсюджені в Україні і на Хмельниччині, грати на них не вчать ані в музичній школі, ані в музичних училищах. Це — грецький інструмент. Він популярний на Балканах, у Румунії, Молдові, в Україні — на Чернівеччині.
— Хмельниччину ви познайомили й з таким нетрадиційним для нашого краю інструментом, як дудук.
— Це вірменський інструмент, хоч багато інших країн теж хочуть його присвоїти. Нині він популярний навіть у Японії. З вірменського дудук перекладається як душа абрикосового дерева. Деревина з отворами доповнюється мундштуком з певного виду очерету (в нас такий не росте).
Грузини вважають дудук своїм інструментом і називають дудукі. Азербайджанці ж охрестили його балабаном, а турки — меєм.
Згадайте-но, мелодія дудука постійно грала у фільмі “Величне століття”.
Це дуже автентичний інструмент, не хроматичний, діатонічний. Для того, щоб грати в різних тональностях, майстри виготовляють різні дудуки. Скільки існує тональностей, стільки можна знайти й дудуків. У мене є дудук “ля” та дудук “до”. Зізнаюся, це дуже складний, проте цікавий інструмент, він наче плаче. Один зі столичних диригентів навіть зробив музичну обробку для дудука і хору. Я виконав її з хмельницьким колективом. Сольно з хором граю й на памфлейті.
— Введення інструментів іноземного походження в українську музику ламає традиції?
— Поділля, Хмельниччина зокрема, — край, де історично сплелося дуже багато музичних традицій різних народів, які перебували чи мешкали на наших землях. І це дуже цікаво. Більш усталені музичні традиції, наприклад, на Львівщині. Взяти хоча б весілля, в львівʼян здавна на цих гуляннях обовʼязково мають бути духові інструменти.
— Розкажіть трохи про вашу пристрасть до джазової музики.
— Джаз дуже люблю. Це складна музика, якій потрібно багато вчитися. Тому вже кілька років навчаюся в Польщі. Беру майстер-класи, так звані верштати, у відомих професіоналів. Польські верштати вважаються одними з напотужніших у Європі. Цьогоріч зі мною навчалися музиці 250 студентів з різних куточків світу: Європи, Америки, Китаю… Серед педагогів — першокласні саксофоністи, барабанщики, трубачі, вокалісти…
Допомагає мені з навчанням у Польщі львівський арт-центр “Дзиґа”, яким керує Ігор Гнидин. Він має свій джазовий колектив “Шоколад”, де виступає разом з дружиною. Це одні з небагатьох людей, які підтримують джаз в Україні, роблять переробки українських пісень на джазову манеру.
Нині джазової імпровізації навчаю в Хмельницькій міській дитячій школі мистецтв.
— З вашої ініціативи створено джазовий колектив “Free Jam”?
— Так, нам уже четвертий рік. За цей час встигли тричі виступити у Львові, на тамтешньому фестивалі “Альфа джаз” та навіть на сцені, де грав відомий джазпіаніст Chick Corea. Для нас — це вищий пілотаж. Також були й на “Ретрофесті” в Кам’янці-Подільському. Брали участь у джазовому фестивалі, заснованому в Хмельницькому. Дуже втішно, що такий є у нашому місті, взагалі в Україні, адже нині почути живу якісну джазову музику — велика рідкість.
З “Free Jam” виконуємо переважно відомі джазові композиції. З улюблених виконавців — Чарлі Паркер, Ерл Гарнер. Написав і дві авторські. Одна з них — романтичний “December”, на її написання надихнув джазовий колектив “Fourplay”.
Нині в колективі разом зі мною працюють професійні музиканти: барабанщик, басист, гітарист, незабаром колектив поповниться ще й вокалісткою.
— Як сучасний світ сприймає джазову музику?
— У Європі ця музика дуже популярна. В Україні, вважаю, найкраще її сприймають у Львові. На Хмельниччині ж поки рідко знайдеш прихильників джазу. Можливо, тому, що це складна музика, до якої треба рости. Чим, наприклад, відрізняється джаз від класики? Класику потрібно грати нота в ноту, а в джазі дозволяється імпровізація. Саме імпровізація й розкриває джазмена як музиканта, особистість.
Все це важко сприйняти пересічному слухачу. Як каже мій знайомий, поки в нас у маршрутках гратиме неякісний шансон, доти ми не будемо прибирати за собаками, як це роблять у цивілізованих країнах.
— Маєте якусь мрію як джазмен, який на початку свого творчого лету?
— Коли досягну високої професійної планки в джазі, хотів би зіграти на “Java Jazz Festival”. Це джазовий фестиваль, який проходить щоразу в іншому місті світу, як-от “Євробачення”. На ньому виступають молоді музичні колективи.
Колись в Інтернеті слідкував за молодою японською саксофоністкою Кайоші Кабайорі. Згодом побачив її на цьому фестивалі. Для виступу на “Java Jazz Festival” потрібно писати свої композиції, пройти хорошу джазову школу.
— Чи не хотіли б стати учасником українських телевізійних шоу талантів?
— Ні, це не для мене. Нині всі сили спрямовую на роботу в хорі та самовдосконалення.
— На святкуванні Дня міста ви виступили разом з майстринею малювання на піску Валентиною Токар. Під вашу музику вона малювала казку про Хмельвіль. Це ваш перший такий творчий експеримент?
— Ні, з Валею часто виступаємо на різноманітних святах, урочистостях навіть загальноміського масштабу. Наприклад, разом виступали в Мистецькому дворику на Проскурівській. Часто виступаємо в сільських клубах. Нас навіть освідчуватися запрошували, інколи лише мене як саксофоніста, бо це дуже романтичний інструмент.
— Вокал сольно демонструєте?
— Про більшість тих, хто співає в хорі, кажуть, що це люди, які бояться співати сольно. Я — тенор, колись пробував виступати сольно, але почуваюся не в своїй тарілці.
— За свої музичні заслуги, напевно, маєте багато нагород?
— Особливо спільних з колективом хору, з яким об’їздили всю Європу. Як мультиінструменталіст кілька років тому отримав почесне звання “Людина року” в номінації “Мистецтво”. Нагороджували мене й грамотами міського управління культури і туризму.
— Дякую за розмову, творчих успіхів і надалі.
Ірина Салій