5 грудня у світі відзначається Міжнародний день волонтерів. Це свято кожного, хто за велінням серця та покликом душі безкорисливими вчинками укріплює людську віру в ідеали добра й справедливості.
Про волонтерський рух в Україні заговорили вголос під час Революції Гідності та на початку війни на Донбасі. У надзвичайно складний період саме цей рух об’єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій, груп людей, готових взяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем держави. Нині волонтерський рух в Україні змінюється — він стає менш масовим, але більш ефективним. Його нова хвиля — реабілітація постраждалих від війни. Тетяна Баско, яка приєдналась до волонтерського руху ще під час Революції гідності, знає наскільки нашим бійцям потрібна підтримка небайдужих українців.
Мені дуже боляче дивитись і чути, як останнім часом паплюжиться статус учасника АТО (ООС), а точніше учасника російсько-української війни. Мені це болить як волонтеру. Уявляю, як болить нашим захисникам, воістину славним героям.
Кожен волонтер багато доль пропустив через душу. Їхні болі й тривоги стали нашими. За весь цей час комусь я була просто Танею, комусь сестрою, комусь мамою. Несподівано для себе на першій лінії війни мені дали позивний “Ангел”. Спочатку плакала, потім сміялась, але завжди хотіла невидимими ангельськими крилами обійняти і захистити тих, хто кожну секунду стикається зі смертю заради нас з вами, нашого спокою і миру.
Особливо боліло і болить серце за сиріт та одиноких. Мені так хочеться про них всіх розказати читачам газети “Проскурів”. Аби пам’ятали, аби розуміли ціну мирного неба над головами і рідної землі під ногами. Ці хлопці сильні і мужні в бою, але подеколи такі слабкі тут, на мирній території.
Дмитро Ольховик, учасник АТО, живе в Старокостянтинові. Надзвичайно добрий, уважний, з глибоким сумом у очах.
Позаду війна. Позаду 40-й окремий мотопіхотний батальйон “Кривбас”. Позаду страшний бій за Дебальцеве. Життя хлопця розділилося на до і після. Діма отримав важкі поранення в голову і руку. Знесиленого його, разом із бойовими побратимами та командиром, бойовики забрали в полон. Хлопцеві й досі важко про це згадувати. Жахливі спогади, від яких і до цього часу пересихає в горлі, тремтить душа.
Їх тримали в сирому темному підвалі. Знущались. Особливо перепало Дмитрові, в якого знайшли військовий квиток, виданий Красноперекопським військкоматом. Дмитро ж — родом із Криму. Після вторгнення туди росіян, хлопець покинув рідну оселю і поїхав на материкову Україну. Щоб не повторити долю Криму, вирішив її захищати.
За це сепаратисти знущалися над ним із ще більшою люттю. Водночас обіцяли помилувати, якщо перейде на їхній бік. Але хлопець не зламався, відтак сепаратисти його постійно і нещадно били електричним струмом, під нігті засовували голки, сліди від яких залишилися і нині.
Тортури тривали майже місяць. Сили покидали хлопця. Він усе частіше прощався з життям. Тішився лиш одним, що на нього ніхто не чекає: рідні відвернулися від нього, коли пішов на фронт.
Але сталося диво. Його напівпритомного обміняли. Для кількості, як тіло, як штуку.
Опинився спочатку в одному госпіталі, згодом у другому… І так майже 200 днів. Останнім був госпіталь у Хмельницькому. Там ми і познайомилися. Родичами Діми Ольховика стали хмельницькі волонтери. А ще до нього приїжджала зі Старокостянтинова дівчина Ірина. При спогаді про неї у Діми загорялися очі.
Поступово хлопець одужував. Я казала йому: “Війна для тебе закінчилася. Слід звикати до мирного життя, а Хмельниччина радо стане твоїм другим рідним краєм”. Але він прийняв рішення йти знову на передову.
Волонтери, які на той час збиралися в Хмельницькому ТЦ “Дитячий світ”, дружно збирали Діму в далеку дорогу. Одягли з ніг до голови, придбали все необхідне. Проводжали, плакали, молили Бога, аби повернувся живим. Я благословила його, як рідну дитину…
Хлопець часто телефонував з передової, розповідав про друзів, інколи навіть про бої. Наші розмови точилися годинами. До його друзів телефонували батьки, рідні, а йому лише я та його дівчина.
Волонтери щодня в’язали маскувальні сітки, кікімори, шили рукавиці та багато іншого. Тоннами відправляли все необхідне на передову, зокрема й у бригаду, де служив Дмитро. Хлопець цьому дуже радів. Особливо, коли отримав лист, в якому була гривня. Її відправила старенька бабуся з Хмельницького, наша волонтерка Валентина Янова. Ми якраз збирали передачу і вона останню гривню поклала в цей лист. Це настільки вразило Діму, що відтоді лист із гривнею стали його талісманом. Через деякий час я його познайомила з бабусею Валентиною. Скільки приємних спогадів залишилося від їхньої зустрічі!
Це було потім, а перед цим під Донецьком, де точилися запеклі бої, Діма отримав чергове мінно-осколкове поранення. Без свідомості його забрала швидка. Про це повідомили побратими Дмитра, які самі не знали, куди його повезли, в який госпіталь. Я телефонувала і в Харків, і в Дніпро, і в Київ. Та пошуки були марними. Згодом за зовнішніми ознаками таки знайшли молодого хлопця, який лежав без свідомості у лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Його дівчина Ірина одразу ж поїхала до нього. Діма нарешті прийшов до тями. На запитання: “Хто тебе шукає?”, він відповів: “Тьотя Таня з Хмельницького”. Отак знайшлася моя згуба.
Знову нові тривоги, адже між нами сотні кілометрів. Як допомогти? Просила тамтешніх волонтерів його відвідувати. З Дніпропетровської області зголосилася їздити до нього Надія Нечарда. Не дивлячись на відстань у 70 кілометрів, жінка через день навідувала хлопця й носила передачі, а згодом почала возити гостинці й іншим пораненим бійцям.
А познайомилися ми з Надією Нечардою при схожій ситуації. Якось мені зателефонувала волонтер із Дніпра Оксана Чалова і повідомила, що їхній земляк лежить поранений у хмельницькому госпіталі. Хлопець не розмовляв, отримав важкі поранення голови. Це був син Надії Нечарди, яка не могла тоді доглядати його, бо якраз злягла з мікроінфарктом. Я взяла над ним шефство: варила м’ясні бульйони, годувала дитячим харчуванням, бо в нього була травмована щелепа. Хлопець дуже втратив у вазі, але через 40 діб йому стало легше і він зміг вперше зателефонувати мамі і сказати: “Це я, Вася, я вже можу говорити”…
Отож, почувши про Діму, Надія Нечарда взялася з радістю ним опікуватися. Коли хлопцю стало краще, його перевели в Київ, де він проходив реабілітацію. Коли ж постало питання про виписку, Діма розгубився: куди йому, хворому і немічному, повертатися? Він не хотів бути для когось обузою, але Ірині вдалося вмовити їхати до неї додому — в Старокостянтинів. Батьки дівчини прийняли його як рідну дитину. Він дуже хворіє, часто потрапляє в реанімацію. Постійно потрібні кошти та догляд, оскільки почастішали епілептичні напади. Будь-який зайвий звук — чи то салюти, чи вибух петарди і навіть хвилювання викликають загострення. З такого стану медики виводять Дмитра сильнодіючими препаратами під час медикаментозного сну. Потім треба його годувати, одягати, вчити ходити. Це непросто. Не раз я їм казала: “Люди, я готова перед вами стати на коліна і дякувати за цю дитину. Хай Господь сторицею віддячить усьому вашому роду!” Ірина з Дімою вирішили одружитися, зіграти весілля. Наречені дуже готувалися до особливого дня. З Ірининого боку прийшли родичі, а з Дмитрової — волонтери. Разом із чоловіком Сергієм стали названими батьками на весіллі.
Так утворилася нова сім’я Ольховиків, а на Хмельниччині оселився ще один кримчанин. Він — наша гордість, а найголовніше — він справжній син України! Бо не зрадив її, не здав, не залишив сам-на-сам у біді.
Щоправда, у бій рветься до цього часу. Просто у таких хлопців гостре відчуття справедливості і велика любов до країни, в якій судилося народитися, а отже, захистити від ворогів. Він справжній патріот і герой.
P.S Здавалося б, усе нормально, Діма живе в любові і повазі. Має сім’ю, отримав квартиру. Але не можу не сказати про лікарів: є нормальні, а є ненормальні (не боюся цього слова). Дмитро звернувся вперше у МСЕК, де йому дали третю групу інвалідності, і це при його важкому діагнозі! Діма по два-три рази на місяць потрапляє в реанімацію, де витрачаються великі кошти. Ми разом з ним ходили в облдержадміністрацію, писали звернення про перегляд групи інвалідності, адже при другій групі інвалідності пацієнт забезпечується безкоштовними ліками. Але це не допомогло. У МСЕКу ніякого співчуття, розуміння. І лише згодом Дмитро все ж отримав другу групу, але всього на рік. Скоро знову до них. Як кажуть, для кого війна, а для кого немає нічого святого. Слава Богу, що Ти справедливий! Кожному воздасться по його справах.
Тетяна Баско