У вересні цього року виповнюється 30 років з часу заснування громадсько-політичної організації Народний Рух України. Наприкінці 80-х років минулого сторіччя Рух об’єднав українців, які хотіли змін для всієї країни. Різні верстви населення згуртувалися, щоб у мирний спосіб вплинути на владу і запровадити замість комунізму демократію. Про те, як відбувалося становлення Народного Руху в Хмельницькому, газета “Проскурів” запитала у найстаршого депутата міської ради Лева Бірюка, який 30 років тому очолив міську організацію рухівців, а через вісім місяців був переобраний керівником крайової. Біля її керма він стояв 15 років поспіль.
— Леве Васильовичу, розкажіть, будь ласка, як створювався осередок Народного Руху в Хмельницькому.
— Наприкінці 1980-х у місті почали виникати осередки всеукраїнських громадських організацій, які прагнули розвіяти полуду, навіяну комуністичними ідеалами. Люди, які шукали альтернативу партійним зборам, об᾽єднувались у групи та організації. Під моїм провадженням у місті діяла громадська організація “Меморіал”, яка займалася збереженням пам’яті про політичні репресії. Викладач Хмельницького технологічного інституту Геннадій Сіренко очолював товариство “Спадщина”. Ця організація була предтечею Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом переродилось у “Просвіту”.
У лютому 1989-ого в газеті “Літературна Україна” був надрукований проект програми Народного Руху України за перебудову. Така була перша назва громадсько-політичного об᾽єднання. Це був ковток свіжого повітря для всіх інакомислячих людей. Щоб ознайомити з текстом якомога більшу кількість українців, його переписували та розповсюджували.
Під час одного з засідань активісти “Спадщини” вирішили створити Координаційну раду сприяння Народному Руху за перебудову. Її керманичем також став Геннадій Сіренко. Організації “Меморіал” та “Спадщина” існували відкрито, натомість Рух був не бажаний, бо став викликом для комуністичного режиму. Невдовзі деякі члени перестали приходити на засідання Координаційної ради, бо відчули тиск. Приструнити намагалися всіх, у тому числі й мене. Тоді я працював викладачем ВПТУ №25. На роботі були численні перевірки, мене викликали до суду, але я відчував, що роблю правильно, тому не міг зупинитися.
Такої ж позиції притримувались ще до десятка рухівців, що входили до складу Координаційної ради, серед них були Віктор Кліщ і Сергій Шинкарук. Ми зустрічалися на вулиці Гастелло у квартирі лікаря швидкої допомоги Олександра Кокряцького. Люди різних професій — вчителі, лікарі, інженери та робітники об᾽єдналися для того, щоб діяти, а не розводити порожні балачки.
Спочатку на зібрання Координаційної ради сприяння Народному Руху приходило небагато людей, бо за вказівкою з Москви завжди намагалися усунути тих, хто мав націоналістичні погляди. Так було і 30 років тому.
— Ви народилися в часи панування комунізму. Що вас змусило мислити інакше?
— Ще в школі відчував якусь історичну невідповідність, то-му задавав учителям незручні питання. Після навчання тривалий час працював на суднах закордонного плавання. Тоді побачив, що можна жити інакше. У 1972 році ми купували зерно у США та Канади, бо рабська праця в колгоспах була не ефективною, але про це ніхто не говорив. Мої батьки працювали на керівних посадах, але також були підневільними, бо чинили так, як казала партія. Після пароплавства працював на заводі “Темп” і там знову бачив несправедливість. Така ситуація була всюди, тому час змін назрів.
У вересні 1989-ого відбувся перший з᾽їзд НРУ за перебудову. На зібранні були присутні 28 делегатів від Хмельниччини. На той час координаційні ради з᾽явилися в Кам᾽янці-Подільському, Полонному, Старокостянтинові та інших містах області, але провести установчі конференції ми не могли, бо наші зібрання блокувала місцева комуністична влада. Через місяць після з᾽їзду в Києві активістам Руху вдалося утворити міську організацію.
Зібралися в приміщенні організації афганців біля міської лікарні. Неочікувано ввірвалися правоохоронці. У будівлі було до 70 рухівців, з них 15 пов᾽язали та забрали до відділку міліції, решту переписали та відпустили. Тоді ми не були обізнаними у правовій сфері, тому підписали протоколи порушників. Нас відпустили, але згодом присудили штрафи. Зобов᾽язали сплатити по 500 карбованців, коли заробітна плата була у чотири рази менша. Однак нас було вже не зупинити. Міська організація НРУ стала існуючим фактом. Щоб уникнути перешкод під час створення крайової організації, установчу конференцію провели в Києві на початку грудня 1989 року.
— Як сприймала родина вашу активну громадську та політичну діяльність?
— Було непросто. За перші два роки моя дружина, інженер за фахом, змінила чотири місця роботи. Старшій дочці доводилося вислуховувати осуди від учителів у школі. Сину на той час було всього дев᾽ять. Одного разу, коли вдома він робив домашнє завдання за письмовим столом, у вікно влетіла цеглина. Страшно й подумати, що могло б трапитися, якби вона в нього влучила. До речі, жили ми на другому поверсі і вікна нам били неодноразово.
Так, я хвилювався за дітей, але ще більше переймався тим, що на них чекатиме у соціалістичній державі, яка не мала майбутнього. Натомість майбутнє було в України. Шляхом незалежності наша держава йшла багато століть. У різні часи ми робили спроби утворити свою державу, але щоразу нам бракувало єдності. Водночас у кожному поколінні народжувалися націоналісти, які жертвували собою заради інтересів України.
Одним із головних напрямків діяльності рухівців було відродження національної пам’яті. 21 січня 1990 року рухівці організували масштабний живий ланцюг: кілька мільйонів українців узялися за руки від Івано-Франківська до Києва у День злуки УНР і ЗУНР. Такі зібрання свідчили про силу громадсько-політичної організації.
— А як щодо місцевих акцій? Чи були вони також значущими?
— Рухівці взяли участь у першотравневій демонстрації 1990 року, хоча нас на неї не запрошували. У руках несли плакат “Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС”. У той рік на Хмельницькій АЕС готувалися до запуску другого енергоблоку, однак не використовували сучасної контрольно-вимірювальної та клінкерно-запірної арматури. Це могло спричинити новий Чорнобиль, тому рухівці активно лобіювали право подолян безпечно жити поряд із цим промисловим об᾽єктом. Урочистості відбувалися на центральному майдані. Біля каштанів стояли демонстранти, а навпроти розмістилося керівництво обласного комітету комуністичної партії. Зайшовши на майдан, рухівці зупинились обличчям до простих людей і низько їм вклонилися, тим самим показавши тил партійному керівництву. Коли зробили це перший раз, публіка відреагувала мовчазним здивуванням, на другий і третій рази майдан вибухнув сміхом. Покарати нас привселюдно керівники не наважилися, а за кілька днів, 9 травня, частину активістів заарештували у Кам’янці-Подільському. У відповідь на це рухівці розбили намети на майдані і влаштували голодування. Четверо з них не вживали їжу 18 діб. Водночас рухівці провели три велелюдні мітинги у Хмельницькому. Це не могло бути не поміченим. Незабаром Верховна Рада України оголосила про мораторій на будівництво нових АЕС. Під тиском голодуючих пленум обкому партії оголосив недовіру першому секретарю обкому партії та обласному бюро комуністичної партії. Таким чином, активісти громадсько-політичного об’єднання проявили свою волю на теренах області. Рухівці довели, що можуть протидіяти комуністичній владі. Завдяки масштабним всеукраїнським та місцевим акціям до нас почали долучатися тисячі прихильників. Саме тоді українці зрозуміли, що тільки спільними зусиллями можна реалізувати довгоочікувані мрії.
Завдяки Народному Руху відбулось утвердження громадянського суспільства в Україні.
— Висловлюючи свою позицію у мирний спосіб, громадяни можуть контролювати владу. За роки незалежності такі важелі впливу не втратили своєї актуальності?
— Громадяни мусять здійснювати контроль над владою повсякчас. Її не можна залишати сам на сам. У березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР, яка згодом була перейменована на Верховну Раду України першого скликання. Більшість сформували комуністи. В опозицію до них виступив Демократичний блок, до якого входили представники Народного Руху України. Рухівці прийшли у перший парламент не за посадами чи кар᾽єрою, а для того, щоб ініціювати процес державотворення.
Вплив громадянського суспільства на формування влади ― це невпинний процес. На мою думку, в Україні поряд із громадськими організаціями мають існувати також сильні профспілки. Вони здатні об᾽єднати людей за професіями. Громадяни мають зрозуміти, що їхня сила в єдності, так легше відстоювати свої інте-реси. Водночас влада повинна викликати до себе пошану, а не зневагу. Звичайно, не можна ідеалізувати. Прояви корупції трапляються й у інших демократичних державах, але там громада миттєво реагує на такі випадки і її негативні оцінки є нищівними для законопорушників.
— Ви тричі обиралися народним депутатом України, кілька разів були у складі міської ради, один раз обласної, яким бачите розвиток української політики?
— У політичному просторі існують 380 партій, частину з них через неефективність називають диванними. На мою думку, потрібно запровадити вибори за партійними списками. Таким чином, отримаємо п’ять-шість партій, які будуть відповідальними перед суспільством.
Ці партії мусять взаємодіяти з людьми не тільки напередодні виборів, а повсякчас. Після Народного Руху України у політиці з᾽явилося до десяти партій, які проголошують національно-демократичні ідеї. Вони досвідчені та мають свій електорат. Вважаю, що майбутнє за ними. Не потрібно боятися виявлення націоналістичних поглядів. У їх основі — будівництво власної держави, головна цінність якої ― її люди.
Ірина Бабієнко