Грицько був звичайним сільським хлопцем. Вмів і корову видоїти, і гній у хліві повичищати, але до науки його ніколи не тягнуло. Бувало, в школі сяде за останню парту і, поки вчитель розпинається біля дошки, тихо собі коників малює в зошиті, куняє чи навіть засинає на уроці. Спочатку класний керівник гнівався і сварився, мовляв, школу ж якось треба закінчити, а потім махнув рукою. В 11 класі Грицьку таки вручили атестат про закінчення середньої освіти. Віддав він його матері, а сам у місто подався, щоправда, довго там не затримався, все, що заробляв, працюючи вантажником у супермаркеті, доводилось за житло платити, а гуляти з порожніми кишенями, тим більше з дівчатами, якось було соромно.
— Казала, не їдь, навіщо тобі те місто, — бурчала мати, але Грицько її навіть не чув. Запирався у своїй кімнаті і давай у комп’ютері грати.
— Най тебе качка копне, — лаялась жінка. — Йди до Микити, може, хоч конюхом тебе на ферму візьме, хоч якусь копійку заробиш.
Послухав Грицько матір, пішов до фермера, але повернувся ні з чим. Більше в селі й не було роботи. До війська Грицька також не взяли — мав плоскостопість. Так минуло років з десять. Декілька разів сватався, та щоразу отримував гарбуза.
Якось напився він з того горя, ледве додому добрів. Дістав стусана від матері, бухнувся в ліжко і заснув. Сниться йому якесь велике місто і він, Грицько, їде джипом, а поруч Галька та, що гарбуза дала, сміється, у очі йому заглядає, леститься. Потім він уже у якихось хоромах і всі перед ним бігають, намагаються догодити, Григорієм Івановичем кличуть, а він тільки щоки надуває… Прокинувся Гриць від ляпаса по щоці, протер очі, а над ним матір стоїть з мокрою ганчіркою.
— Вставай, ледащо, скоріше, сам голова села до тебе приїхав. Що ти там вчора вже натворив? — кидаючись то на кухню, то до вікна, цідила крізь зуби жінка.
А Грицькові так хотілося ще хоч на деякий час зануритись у той сон і відчути себе біля Гальки щасливим. Та не встиг він і очі заплющити, як його наздогнав ще один ляпас матері. Цього разу вона стояла біля нього вже з сорочкою.
— Одягайся скоріше, люди чекають на подвір’ї.
Випивши нашвидкуруч з глечика кислого молока, Григорій вийшов на ґанок.
— Добрий день, Григорію Івановичу, — ще здалеку протягнув руку Грицьку сільський голова.
— Добрий, коли не жартуєте, — позіхаючи, відказав Грицько.
— Депутатом хочеш бути? — запитав голова.
— Яким депутатом?
— Яким-яким — народним!
— Ви що, Степане Спиридоновичу, блекоти об’їлися зранку? Чи робити вам ото нічого, як кепкувати з мене?
— Так ти, Григорію Івановичу, вчора селом бігав і кричав: “Я вас зроблю! Я вас усіх зроблю!”. Ми й подумали, що ти у новій команді. Вже й люди з району приїхали, хтось їм про тебе розказав. Сідай, поїхали.
У сільраді й справді були якісь люди в костюмах і з ноутбуками. Вони розмовляли швидко, вживаючи такі слова, яких Григорій зроду не чув. А коли запитали, скільки йому років, він навіть розгубився. Степан Спиридонович, прикриваючи рота рукою, підказував, що 32, але Григорій з переляку випалив: “33!”
Люди з району не звернули на це уваги, тільки десь за дверима хтось голосно пирхнув від сміху. Згодом якийсь чоловік в окулярах відкрив гаджет і показав Григорію сторінку в соцмережі, на якій він впізнав себе.
— Це ваша сторінка, Григорію Івановичу. У вас там є зо дві тисячі підписників. Ви їх не знаєте, але вони знають вас. Робити нічого не потрібно, наш “діджитал” усе зробить сам.
Хто такий “діджитал”, Грицько не знав, але слово йому сподобалось і звучало воно майже так, як діджей Талян з сусідніх Петрушків.
Додому Грицько повернувся під вечір. Щойно дізнавшись про депутатство, мати мало не впала з драбини.
— Та який з тебе депутат? Ти ж і читати толком не вмієш!
Батько ж був іншої думки: раз вибір випав на Гриця, отже, так комусь треба. А те, що малограмотний — не біда, навчиться. Головне — кнопку натискати, коли потрібно.
— Давай, Грицю, не весь же час коровам хвости крутити! — дав настанову батько.
І Грицько почав входити в роль. Зустрічався з виборцями, обурювався їхніми дрібними зарплатами та убогим життям, обіцяв служити народові і навіть помістити до буцегарні всіх, хто набивав свої кишені грішми, відібравши їх у простих людей. Все за інструкцією, яку йому давали. Бувало, так справно брехав, що й сам вірив своїм словам, а від оплесків у Грицька виростали крила. Після концерту в Петрушках, коли столичні артисти викрикували зі сцени його ім’я і закликали всіх голосувати за нього, взагалі відірвався від землі і витав високо в небі. Тоді він навіть щипав себе за ногу, щоб переконатися, що то не сон.
…Після перемоги на виборах життя Грицька змінилося на 360 градусів. Усі з ним стали поважно вітатися, а дядько Микита, фермер, навіть до батька з пляшкою приїжджав — вибачався, що на роботу колись не взяв. Навіть Галька, яка раніше дулі йому крутила, почала залицятись. Один лише Петро Францович, класний керівник, хмурив брови. Натомість село майже тиждень гуділо, як зазвичай після весілля. Згодом Гриця викликали до столиці. Вбрався він у костюм, краватку поклав до кишені і поїхав. Днів десять від нього не було ні слуху, ні духу. А коли повернувся, мати очам не повірила. І хода в сина стала іншою, і манери, а грамотний який став, наче професор!
— Де ж тебе носило, сину, що навіть про матір рідну забув? — допитувалась жінка.
— Вчився, мамо! Тепер я не неук, як ви мене називали. Знаю навіть, скільки за день потрібно їжі оленю. Скажу правду: набагато менше, ніж з’їдає наша свиня Варка. А ось вольєр, тобто клітка для нього, дорожча від тієї, що в нашому хліві. А жив я, мамо, не в гуртожитку, а на курорті. Купався в розкоші. Коли наука набридала, барахтався в басейні, у барі каву собі попивав або в ліжку валявся. А номер, мамо, у тій школі, як у американського президента, і ціна за проживання в ньому тільки за одну ніч коштує більше, ніж ваша з татом пенсії.
— А де ж то ти грошей стільки набрав, Грицю?
Син почухав потилицю і нічого не сказав. Якщо чесно, то його й самого цікавило: хто отой чоловік, який за всі ті блага платив і головне — заради чого? Єдине, в чому Грицько був певен на всі сто, що сни збуваються і не тільки з четверга на п’ятницю.
Лариса Світловська