Актуальне інтерв'ю

Мандри в часі з Олегом Погорільцем

Багато хто з нас у дитинстві щось колекціонував: фантики, марки, значки… У декого любов до колекціонування залишилася на все життя. Нині завдяки колекціонерам та любителям старовини можемо дізнатися багато цікавого про наше минуле. Одним із відомих шукачів та хранителів живих свідчень історії є хмельницький історик, директор державного історико-культурного заповідника “Межибіж” Олег Погорілець. Про його цікаві знахідки та колекції наша з ним розмова.

— Олеже Григоровичу, відколи у вас потяг до колекціонування старовини?
— З дитинства. Адже народився у Меджибожі, де просто не можливо не захоплюватись історією. Стимулом до пошуку раритетів була тамтешня фортеця. У 1969 році у музеї Меджибізької фортеці почав працювати відомий історик, археолог, музейник Михайло Ягодзінський. Він був першим завідувачем відділу обласного краєзнавчого музею, який відкрився у фортеці. Памʼятаю, як ми з хлопчаками бігали до нього і зносили усілякі знахідки: люльки, монети тощо. Михайло Йосипович так пристрастив нас до відвідування фортеці — проводили там, здається, дні й ночі. Навіть дозволяв нам побігати фортецею з незарядженими наганом чи рушницею. Саме з тих пір у мене зародилася любов до старовини. Згодом Михайло Йосипович навіть давав мені рекомендації до вступу на історичний факультет Камʼянець-Подільського педагогічного інституту. Що ж до колекцій, то в дитинстві колекціонував майже все. Традиційно — монети, поштові марки, а ще етикетки для сірників і навіть кришечки одеколонів. Останні колись були такими красивими: різних кольорів та форм. З часом моя любов до колекціонування переросла в науковий інтерес. Нині не можу сказати, що я є великим колекціонером, бо всі ті колекції, які мав, цікаві знахідки передаю до фондів державного заповідника “Межибіж”.

— Що саме передали на збереження у музей заповідника?
— Листівки, монети, документи про Меджибіж, які купував на аукціонах. У фондах музею заповідника є й частина моїх особистих речей. Навіть нагороди, які отримую, теж потроху туди передаю. Вдома їх можна показати тільки близьким, гадаю, відвідувачам музею вони цікавіші. Можливо, колись за ними будуть розповідати про людину, яка працювала в заповіднику. Нині готую до передачі музею монету, карбовану у 1380-х роках. Це монета подільського удільного князя Костянтина Коріатовича, який у XIV столітті карбував власну монету. Про існування такої монети довідалися ще в кінці XIX століття з грамоти великого князя литовського Вітовта. Впродовж 100 років вчені не могли навіть припустити, як вона виглядає. Були різні версії щодо її походження. Дехто вважав, що це монета, яку не хотіли випускати. Назвали її “подільськими полугрошками”. Це був той номінал, який реально курсував колись у Східній Європі.
У 2004 році нам з колегою Ростиславом Савим у Дунаївцях трапилася монета, на якій читалося: “Смотрич” і “Костянтин”. Коли почали її досліджувати, довели всьому нумізматичному світу на міжнародному рівні, що це дійсно та монета, яка карбувалася на Поділлі Костянтином Коріатовичем у 1380-х роках. На 2004 рік було відомо лише чотири таких монети, нині їх уже понад 150. Це — унікальний, дуже рідкісний екземпляр. Тепер і наш музей може ним похвалитися. Зараз оформляємо передачу монети до “Межибожа”. Треба отримати сертифікат, щоб її підтвердили на рівні Національного музею історії України, хоч монета вже визнана і дуже дорого коштує. Я ж у фонди музею заповідника передам її безкоштовно.

— Музей заповідника доповнюють і передані вами знахідки під час розкопок знаменитого замку Ракочі, що неподалік Меджибожа.
— Так, розкопки на території замку організовував, коли ще очолював громадську організацію. Протягом трьох сезонів розкопок знайшли дуже багато цікавих речей, всі вони передані у фонди музею. Серед знахідок — більше ста монет. Науково зафіксоване найдавніше тавро — срібна монета 1547 року, німецького Ланграфства Лейтенберг. Також у замку Ракочі знаходили фрагменти турецької порцеляни XVI століття та інші.

— А чи є якісь унікальні предмети, які вдалося знайти на території Меджибізької фортеці в теперішній час?
— Щось цікаве знаходимо тут щороку. Цьогоріч знайшли скляний кубок, який уже став знаменитим серед науковців. Складається він з двох частин (верхня частина і ніжка), які зʼєднуються за допомогою різьби. Уявіть, як колись умільцям не просто було зробити скляну різьбу. Це дуже кропітка ювелірна робота. Знайшли кубок в одному з кутків Меджибізького палацу. Протягом уже двох місяців не можемо знайти аналогів кубка у відомих нам каталогах та дізнатися, яка майстерня могла виготовляти такий кубок. За однією з версій, кубок залишився на нашій землі після війни з Наполеоном 1812-1814 років. Хтось таку нагороду привіз собі з Європи. Ця унікальна річ експонуватиметься на цікавому традиційному заході “Ніч музею” 18 травня у заповіднику “Межибіж”. Поки дослідження кубку триває.

— Чи існують у Меджибожі легенди про незнайдений скарб, на кшталт скіфського золота?
— Звісно. Наприклад, що між Меджибізьким замком і замком Ракочі є підземний хід через річку Південний Буг. І саме в цьому підземному ході, чи то Синявськими чи то Чарторийськими, заховано срібну карету, повну монет. За переказами, ці монети карбували алхіміки у замку Ракочі і таємно переправляли до Меджибізької фортеці, де на ярмарках монета розходилася між людей. Поки шукаємо такий таємний хід. Якщо знайдемо його, а тим паче карету, — це буде сенсаційна знахідка.
Цікаво, що минулого сезону ми дійсно віднайшли фальшиву монету 1620-х років на території Меджибізької фортеці. Покрита вона лише тоненькою срібною амальгамою, а в середині — мідна. Можливо, легенда повʼязана саме з цією монетою.
Відомо, що Синявські дійсно карбували свою власну монету і вона розходилася на ярмарках у Меджибожі. Про незнайдену карету свідчили перекази людей. Дехто навіть розказував, що в дитинстві ходив цим таємним ходом, але не міг сягнути його глибини, бо не вистачало повітря і під тиском гасли свічки. Казали, що в цьому підземному тунелі було чути, як шумить вода — це зверху текла річка Буг.
Існує ще одна легенда, за якою на території Меджибізької фортеці захоронені три турецькі паші. Померли вони від чуми чи іншої хвороби, коли Поділля було під турецькою владою (1672-1699 роки). За переказами, захоронені паші у срібних гробах із позолотою й золотом. Поки там, де копаємо, на такі знахідки не натрапили. Хотілося б, щоб легенда дійсно мала реальну основу.

— А що розкопки на території Меджибізької фортеці тривають цілий рік?
— Так, улітку — на території фортеці. Взимку — в приміщеннях, де зберігається плюсова температура. Працюємо наполегливо, адже маємо дати обʼєми знахідок для реставраторів.
Завжди раді волонтерам, які приїжджають з усієї України, щоб допомогти. Навіть з різних куточків світу. У нас працюють два міжнародні волонтерські табори. У Меджибожі проходять практику студенти-історики Київського національного університету, Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, приїжджають до нас і з різних наукових закладів.

— Часто трапляються добродії, які дарують музею заповідника “Межибіж” щось із власних колекцій?
— На жаль, поки що наш музей не може похвалитися якось добротною колекцією предметів. Але був би дуже вдячний, наприклад, за порцеляну чи колекцію книг, можливо, дореволюційних видань, нумізматику тощо. Людей, які щось колекціонують в області, дуже багато.
Існують у нас і так звані “чорні пошуковці” — нелегальні археологи, котрі колекціонують предмети археологічних розкопок. Зрозуміло, статус цих колекцій незаконний. За це навіть існує кримінальна відповідальність.

— Чи існують у місті, області клуби колекціонерів, що об’єднують людей за спільними інтересами?
— Так, навіть у Фейсбуці є сторінка “Проскурівський колекціонер”, яку веде Дмитро Казанцев. Зазвичай колекціонери Хмельницького зустрічаються на вихідні у парку ім. І.Франка. Це переважно комерційні зустрічі. Кожен може придбати там цікаві речі, обмінятись інформацією.
У столиці великий збір колекціонерів проводиться щосуботи на лівому березі Дніпра. Його регулярно відвідує, наприклад, екс-президент Віктор Ющенко. Відомих колекціонерських конференцій, на жаль, не знаю. Але є знамениті приватні колекції, наприклад, “Платар” — Платонова (його вже немає в живих) і Тарути. Деякі експонати колекції скуплені в розкрадачів українських памʼяток. Це — знахідки від часів Трипільської цивілізації до Київської Русі. Ця колекція дуже контраверсійна. Дехто називає її незаконною, інші тішаться тим, що знахідки таки збереглися до наших часів завдяки колекціонерам.
Наскільки мені відомо, колекція навіть виїжджала у Польщу, частина експонується в Києві.
— Дякую за розмову.
Ірина САЛІЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *