Щороку, коли 11 квітня весь світ віддає данину скорботної пам’яті жертвам, які загинули від рук нацистів у концентраційних таборах, поминальні заходи проходять і на території військової частини А4239.
Саме тут, у передмісті Проскурова, на його східній околиці (сучасний мікрорайон Ракове на території колишнього військового містечка) під час Другої світової війни діяв німецький табір особливого режиму для військовополонених “Шталаг 355” (нім. Stalag 355). По периметру територія була обнесена колючим дротом і розбита на квадрати. Між квадратами були проїзди (ними перевозили трупи). Полонених пильно стерегла численна охорона. Крім німців, залучали місцевих поліцаїв та румунських солдатів. За найменший непослух в’язнів чекала смерть. А ще вони сотнями-тисячами помирали від численних хвороб та голоду. Жорстокий голод позбавляв людей розуму — дрібно-дрібно різали ремені, змочували водою, потім довго жували й ковтали. Доведені до відчаю, деякі з них фактично дичавіли і намагалися їсти трупне м’ясо померлих, були випадки канібалізму. На тих, хто не корився табірному розпорядку, очікував бетонний карцер на кілька діб, з якого жодному бунтівнику вийти живим не вдалося. Було, що розводили глину водою і випивали, а через деякий час, хапаючись за животи, помирали в страшних муках. Щодня табір об’їжджала повозка, запряжена кіньми, — збирали померлих. Як і всюди, полонені “Шталагу 355” не мали імен та прізвищ, лише спеціальні номери. Деякий час разом із військовими у концтаборі перебували євреї, яких згодом вивезли й знищили. З 81 тисячі загиблих у Проскурові під час німецької окупації понад 65 тисяч були в’язнями Раківського концтабору. Багатьох імен і досі не встановлено.
Серед тих, хто прийшов, аби віддати шану тисячам загиб-лих, які покояться в братській могилі на території колишнього концтабору “Шталаг-355”, — керівники міста й області, військовослужбовці, ветерани, духовенство, а також небайдужі хмельничани, серед яких і Олександр Бондарєв. Кому, як не йому добре відомі жахи перебування за колючим дротом! Семирічним хлопчаком потрапив в ув’язення до фашистів у рідній Білорусі.
“На початок війни мені було чотири роки. Жив я у Брянській області, — розповідає Олександр Маркович. — Наше село було в зоні бойових дій партизанів. Вони постійно не давали спокою фашистам, тож ті вирішили село знищити, а людей відправили в концтабір у Мінській області. Там я провів півтора року”…
Пережите понад 76 років тому досі не дає спокою сивочолому чоловікові.
“Пам’ятаю, було постійно страшно. Наш концтабір — це ряди колючого дроту, вишки з кулеметниками, вівчарки, готові будь-якої хвилини розірвати здобич на шматки… Були бараки — чорні та холодні. Годували нас жахливою баландою з неприємним запахом. Хліб мав форму цеглини, коли його розрізали, звідти сипалася тирса…”
За спогадами Олександра Бондарєва, у концентраційному таборі перебували здебільшого жінки, люди похилого віку та діти. Працювати змушували тих, хто більш-менш був спроможний. Недалеко розміщувався лісопильний завод, де ув’язнені пиляли дошки на труни вбитим…
…Лягли до меморіалу замордованим у концтаборі квіти та вінки. Закінчилася панахида за тими, хто безневинно загинув від рук фашистів, відчаєм та гіркотою спливла хвилина мовчання… По завершенню вшанування учасники відвідали музей історії військової частини, де ознайомилися з експозиціями минулого та сьогодення.
Олексій НАКОНЕЧНИЙ, офіцер військової частини А4239