До Дня визволення Хмельницького від фашистських загарбників
Друга світова забрала добрий шмат життя цілого покоління, яке перестраждало, перетерпіло, пережило, але не забуло. Бо таке не забувається, хоча з часом пам’ять таки наводить лад у спогадах, стираючи все несуттєве й другорядне. Юхим Кирилович НЕТЯГА, підполковник у відставці, льотчик дальньої авіації, член Проскурівської окружної підпільно-партизанської організації майже вісім десятиліть також носить у собі ту війну. І хоча нині йому майже дев’яносто і він зовсім втратив зір, життя не відібрало у нього світлого розуму та найбільшого його скарбу — спогадів, з якими може поділитися з нами.
Коли розпочалася війна, мені було 12 років. Жив я разом із батьками у селі Ярославка Меджибізького, а нині Летичівського району. Батьки тримали господарство, тож усе літо я пас корів. 8 липня 1941 року (сімнадцятий день війни) запам’яталося особливо, бо довелося за кілька годин пізнати всі її жахіття. День був спекотним. Сонце палило землю немилосердно. Безкінечний потік машин та людей тягнувся через греблю, здіймаючи сиву куряву. То відступали наші, а з ними разом біженці пішим ходом та на підводах. Стомлено брели знеможені військові, тягли на собі зброю та інше спорядження. Один із бойових танків зупинився біля річки Бужок. Закіптюжені танкісти носили відрами воду й заливали в машину. Побачивши їх, ми з племінником Митею кинулися на допомогу. Зненацька увагу привернув гул, що швидко наближався. “Повітря, повітря!” — залунало навколо. “Розійдись!” — кричали. В небі з’явилися ворожі літаки і за якусь мить земля вже здригалася від потужних вибухів. Дванадцять чи тринадцять “юнкерсів”, максимально знизившись та зробивши кілька заходів, висипали бомби на дамбу та людей. Навкруги все запалало. Затуливши вуха руками, я кинувся навтьоки від того страшного місця, намагаючись врятуватися. Але за мить відчув, що мої ноги уже не торкаються землі… Очуняв у воді, затиснутий тілами червоноармійців. Вони бігли позаду, тож, очевидно, їх тіла прийняли смертоносні осколки замість мене. Вибравшись із річки, остовпів від побаченого. Та картина й досі стоїть перед очима. Над солом’яними покрівлями клубочився чорний дим, здіймаючись вище церковних куполів. Неподалік догорала хатина колишньої вчительки, а під старою вербою у калюжі крові лежав боєць із відірваними руками й ногами. Я не побачив обличчя загиблого, бо його прикрила каска. А біля нього лежав сивий у яблуках кінь із розпореним животом. Його нутрощі валялися поруч, але тварина ще дихала, а з очей, в яких поступово згасало життя, текли сльози. Кінь плакав і конав. Того дня моє дитинство закінчилося… І вже через кілька днів разом з друзями Іваном Лисаком та Павлом Рудем ми збирали по лісах залишену зброю й планували доганяти наших, аби разом воювати з фашистами.
У серпні мені випало зустрітися зі своїм учителем Карлом Карловичем Кошарським. Я зрадів тій зустрічі, бо дуже любив і поважав свого вчителя. Він з’явився в нашій школі якраз перед війною. Викладав математику та фізкультуру. Був цікавою людиною, багато знав і розповідав нам. І ми тяглися до вчителя всією душею, а головне — ми йому вірили. Тож у розмові я поділився секретом про знайдену зброю та місце її сховку. Вчитель вислухав, похвалив, сказавши, що зброя колись згодиться, і дав мені перше завдання: піти у село Заруддя і знайти там бійця, який переховувався від німців. Це був лейтенант, котрий утік з полону, якого я згодом привів до Кошарського. З допомогою вчителя ми створили групу “Юпат” (юні патріоти), яку вчитель доручив очолити мені. Наша група виконувала різні завдання. Все літо ми з хлопцями були зайняті пошуками зброї. Ходили по лісах, болотах, чагарниках та збирали те, що залишилося після відступу наших військ. Взимку переправили в ізяславські ліси (поблизу села Плужне) групу підпільників. Туди ж відвезли знайдену зброю. Щоб розповідати людям правду про війну, Петро Семенюк та Павло Вітанов зняли з розбитого танка радіоприймач, відремонтували його, а згодом могли не тільки слухати, а й переписувати інформаційні зведення з фронту і поширювати поміж людей. Виконуючи доручення вчителя, я став зв’язковим з підпільною групою Меджибожа та навколишніх сіл, збирав дані про ворожі сили, в тому числі й на Проскурівському залізничному вузлі. Ми зуміли налагодити зв’язки з єврейським гетто в Меджибожі, передавали туди продукти та медикаменти. Вісім разів я повзав попід колючим дротом, пробираючись у гетто, аби хоч якось допомогти приреченим. Вдалося переправити до партизанів хлопців, які втекли з гетто. Якось ми з Карлом Карловичем, який переодягся в рясу священика, навантажили віз продуктами, був якраз Великдень, і поїхали до концентраційного табору військовополонених, що розміщувався в Раковому. Поки охорона отямилася, ми швиденько встигли перекинути через колючий дріт усі продукти. Разом з друзями ми не раз викрадали коней для партизанів, проколювали колеса в німецьких автомобілях та мотоциклах і таким чином виводили на деякий час техніку з ладу. Якось з Карлом Кошарським перерізали телефонні дроти для зв’язку Ярославки з Проскуровим та Летичевим. Такими були наші перші кроки боротьби з ворогом. Уже восени 1941 року Микола Храновський, колишній секретар Чернівецького райкому партії, утворив у Проскурові підпільний партизанський комітет, до якого увійшов і наш учитель Карл Кошарський. Разом з Петром Семенюком та Павлом Вітановим вони організували кілька партизанських груп.
Підпільний комітет розпочав активно діяти, а тому потрібні були люди, з яких можна формувати партизанські загони. Кошарський розвідав, що багато військовополонених з концтабору в Раковому працюють на заготівлі торфу в Коржівцях на Деражнянщині. Тоді він звернувся до мене, аби я пішов на риболовлю у Коржівці і якось налагодив зв’язок із військовополоненими. Мені пощастило і до мене таки підійшов військовополонений. Я сказав йому про можливу втечу, яку тут організувати було значно легше, ніж з концентраційного табору в Раковому. Пізніше з’ясувалося, що то був колишній командир саперного батальйону майор Павло Коваль. План втечі військовполонених спрацював і хлопці згодом продовжили бити ворога в партизанському загоні.
Одного разу підпільники дізналися, що окупанти мають намір забрати зброю, залишену на складах у Вовковинцях частинами червоної армії. Керівники підпільного комітету розробили детальний план з перехоплення боєприпасів у ворога. Організаторами операції були Микола Храновський, Карл Кошарський, Петро Семенюк та Павло Коваль, а участь узяли 28 підпільників.
19 вересня народні месники обстріляли німецьку колону та спалили три десятки автомобілів. Були вбиті понад 40 окупантів та поліцаїв, а зброя та боєприпаси стали військовим трофеєм під час першого серйозного зіткнення з ворогом. Про цю успішну бойову операцію на всю країну сповістив по радіо диктор Левітан. Тим часом підпільники організовували нові диверсії на м’ясокомбінаті, механічному та цукровому заводах та в друкарні.
У 1942 році ми з групою військовополонених викрали зі стайні вісім коней і доправили їх партизанам Житомирщини. Я там також партизанив до середини літа: ходив у розвідку, на залізниці підривав ворожі ешелони. А потім повернувся до Проскурова і був зв’язковим у підпільників. Траплялося, що мене посилали із завданнями навіть у білоруські ліси та в партизанські з’єднання Сабурова і Шитова.
Усе життя я бережу в своєму серці образ дорогої мені людини — вчителя Карла Кошарського. Він був для мене взірцем високої людяності та справедливості. Я пам’ятаю його особливе батьківське ставлення до мене. На жаль, його спіткала смерть від рук фашистів. 30 квітня 1943 року я провів Карла Карловича до Пархомовецького лісництва і більше його не бачив, хоча не раз приходив на місце наших таємних зустрічей. Згодом почув страшну новину про арешт проскурівських підпільників та про смерть у катівні мого дорогого вчителя. Його тіло безжально рвали собаки, йому ламали руки та ноги, припікали паяльною лампою, але він уперто мовчав, хоча знав, що доля його вже вирішена. Він нікого не видав, нічого не розповів своїм убивцям. Про це свідчить власноруч видряпаний напис на стінах катівні. Не дивлячись на втрати побратимів, молодіжна група “Юпат” діяла аж до повного визволення нашого краю від фашистських загарбників.
Влітку 1943 року я брав участь у партизанському рейді в Білорусь. Згодом разом з батьком та бойовими побратимами допомагав діючій армії звільняти Проскурів від окупантів. Пригадую, як кілька разів доводилося переходити лінію фронту, коли наші війська пішли в наступ і фронт наблизився до рідних місць. Уже перед самим визволенням Проскурова я прибився до однієї з військових частин, яка от-от мала вийти до річки Бужок. Мене як місцевого послали разом з розвідниками в тил до німців вивідати, де стоять артилерійські розрахунки. Без проблем провів я розвідників заболоченою місциною. Там ми зафіксували дев’ять ворожих гармат. Пригадую, частина, в якій я був, почала наступати від Пархомовець, далі на Заріччя, тоді це було приміське село. Лезневе звільняли в ніч на 24 березня. Коли бої затихли, мене побачив командир дивізії і запитав “Ти чий?” Я відповів: “Наш”.
Спогади записала Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: розбита техніка в районі вокзалу в березні 1944 року