“Важко сказати, що насправді неможливо, оскільки мрія вчорашнього дня стає надією сьогоднішнього і реальністю дня завтрашнього”. Цей вислів належить американському вченому, але є актуальним для українців. Так вважає голова Хмельницької обласної організації ВО “Свобода” Олег Лопатовський. Лише варто не мріяти, а діяти. Адже саме сьогодні українці мають шанс обрати гідне життя — без олігархів і без брехні. Отож знайомтесь — гість газети “Проскурів” Олег Лопатовський — затятий націоналіст, прибічник рідної мови, яку ототожнює з душею українців, та лютий ворог олігархів і корупціонерів. Людина активної життєвої позиції та здорового способу життя.
— Олеже Дмитровичу, ви — підприємець, причому успішний. Чому пішли в політику?
— Своєю справою я почав займатися лише з 2006-ого. До цього, щойно закінчивши школу, отримав водійські права категорії С — вантажні авто з приміткою, що маю право керувати транспортними засобами з 18 років. Батько — водій, то він мене і навчив. Працював на виробництві та паралельно опановував фах інженера-механіка у на той час Хмельницькому технологічному інституті (тепер Національний університет). Потім була служба в “радянській” армії, де я власне й познайомився з Олегом Тягнибоком. Упродовж двох років ми були в одній батареї: у нього перший взвод, у мене — четвертий. У нас із ним був спільний інте-рес до спорту, тож чимало часу проводили разом у спортзалі, а ще багато спілкувалися й дискутували. Тягнибок розповідав про те, що “радянщина” — хибний шлях для українців, про всі етапи тисячолітньої боротьби України за свою незалежність і свободу нації. Власне, саме в армії я свідомо почав підтримувати ідеї націоналізму. Згодом повернувся на виробництво в рідне місто і на цьому наші шляхи з Олегом Тягнибоком розійшлись, але, як бачите, ненадовго.
— А коли саме вирішили вступити до лав ВО “Свобода”?
— У жовтні 2008 року в столиці на Хрещатику я побачив велику колону з прапорами “Свободи”. Мене вразив масштаб, прокинулася цікавість. Я зв’язався з головою партії, а він уже порадив поспілкуватися зі свободівцями на Хмельниччині. Так я познайомився з Ігорем Сабієм, який тоді очолював обласну організацію ВО “Свобода”. І вже з 2009 року я в лавах партії.
— “Свобода” завжди прагнула, аби українці розмовляли рідною мовою. І досі свободівці стоять на тому, що українська мова має бути рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації. Ви розмовляєте при нагоді російською?
— Було таке, але дуже давно. Я навчався в школі у військовому містечку, де навіть не викладали українську мову, хоча вдома ми спілкувалися лише українською. Коли батько чув, що ми з однокласниками “чтокаєм”, завжди сварився на нас, адже тоді він уже сповідував ідеологію націоналізму. До речі, й до лав “Свободи” він вступив раніше, ніж я.
А, повертаючись до питання про мову, мені згадалося, як під час Революції гідності в Києві люди прониклися націоналістичними ідеями і переходили на українську, а вже зараз і вивіски в столиці російською, і дуже багато українців розмовляють російською… Обурює, що дехто вважає це нормальною ситуацією. Як і те, що власники деяких центральних каналів ще дозволяють ведучим розмовляти в ефірі російською і навіть нав’язувати українцям антиукраїнську політику.
У партійній Програмі захисту українців чітко виписана лінія розвитку рідної мови, а саме: забезпечити українській мові статус єдиної державної, скасувати антиконституційний закон “Ківалова-Колісніченка” (цього ми вже домоглися!). Ухвалити Закон “Про захист української мови” і створити орган влади задля впровадження захисту та поширення української мови. А той закон 56.70-д, який намагаються зараз проштовхнути в парламенті, позбавлений узагалі здорового глузду і, я би сказав, навіть небезпечний для української державності. Та попри все в Україні усвідомлений перехід до української мови впевнено набирає обертів. Українці вже не соромляться рідної мови, як було при совєтах.
— Сьогодні “Свобода”, мабуть, єдина політична сила, яка не затягує людей до своїх лав, але членство у ваших осередках збільшується. Як це вдається?
— ВО “Свобода” — політична партія, заснована ще у 1991 році, — єдина політсила, яка не зрадила своїм ідеалам. І, звичайно, порядність, відданість Україні і авторитет наших лідерів. Як приклад — досягнення свободівців в органах місцевого самоврядування, починаючи від міського голови Олександра Симчишина, який показав себе ефективним господарником і розумним управлінцем. Свободівці у Хмельницькій міськраді є ініціаторами більшості прогресивних проектів. Деякі наші побратими, які очолили комунальні підприємства, взагалі зламали стереотипи про їхню збитковість і вивели в “плюс”. До того ж призначали свободівців на посади за результатами відкритих конкурсів.
— Ви очолюєте обласну організацію вже майже три роки. Чого вдалося досягти за цей час?
— Поступово розширюємося: відкрили партійний офіс у Старій Синяві. Запровадили щорічні заходи відзначення важливих дат: легкоатлетичний турнір у Старокостянтинові пам’яті героя Небесної сотні Сергія Бондарчука, вшанування Петра Болбочана у Балині на Дунаєвеччині, спортивні змагання імені Романа Шухевича. Повноцінно запрацювала “Студентська Свобода” під керівництвом сестри Назарія Чепка Соломії. І з останього — у Хмельницькому спільно з Володимиром Смотрителем та колективом монотеатру “Кут” реалізуємо благодійний мистецький проект “Ветеран” для людей пенсійного віку та учасників війни, а під патронатом депутата облради Ігоря Нікулішина започатковано і вже другий рік проходить шаховий турнір пам’яті Героїв Крут. Традиційно влаштовуємо вуличні акції до визначних дат в історії України: смолоскипні марші до уродин Степана Бандери у Хмельницькому, Героїв Крут — у Чорному Острові, пам’яті Романа Шухевича — у Кам’янці-Подільському, велелюдну ходу у вишиванках. Так привертаємо увагу людей до важливих сторінок національно-визвольної боротьби. За цей час відбулися не одні вибори до ОТГ. Насправді жахливо усвідомлювати, що люди доведені нинішньою владою за межу зубожіння і ладні продавати голоси “за гречку”. Перемогами націоналістів пишаємось, бо вони справжні, жодного голосу ми не купили і ніколи не будемо так опускатися.
— Оскільки вже мова пішла про підкуп на виборах, не можу оминути тему виборів президента. На вашу думку, хто вийде у другий тур?
— Ну, звісно, Руслан Кошулинський. Це — єдиний кандидат від об’єднаних сил націоналістів і саме він дасть українцям шанс жити в країні без влади олігархів та брехунів. А радикальні зміни в державі, прописані в його програмі, саме те, що Україні і українцям вкрай необхідно вже сьогодні. Це — єдиний кандидат, який брав участь у бойових діях на Сході, знає, що відбувається в армії і як її зробити українською і потужною. А ще, на мою думку, люди мало звертають увагу на так званих гібридних кандидатів, на вплив олігархів на політику. Більшості електорату не відомо, що не всі кандидати взяли грошові застави, відірвавши гроші від своєї сім’ї і пішли балотуватись. Кожен олігарх хоче мати свого президента, щоб впливати на нього заради власних інтересів, а олігархи — вороги України, і тому, щоб перемогти, йдуть на різні, навіть брудні маніпуляції і технології. ВО “Свобода” не використовує бруд і підкуп. Ми вже 28 років на політичному рингу і нашу політсилу не потрібно розкручувати.
— Ну, і не менш болюча тема — російсько-українська війна…
— Війна на Сході — це рана для нас. Ця війна ніколи не відбулася б серед українців, які би погляди вони не сповідували. Це спланована Росією війна, яка цю ідею виношувала тривалий час. Можна просто проаналізувати: задовго до війни в Україні з’являється велика кількість шпигунів, міністри та силовики — громадяни Росії, згадаймо, як у нас приватизовувалися стратегічні об’єкти. Росія намагалася поставити президента лояльного, щоб проковтнути Україну, коли ж зрозуміла, що не вдається, розпочала війну, спочатку не відкрито, а з “зелених чоловічків”. Російська мова стала просто приводом. Тактика безкарності, яка почалася з Придністров’я, накрила й Україну, й Сирію. Ми стали заручниками всесвітньої безхребетності. Бо коли світ робить вигляд стурбованості, а насправді нічого не робить, то в цей час вирощується монстр.
Ми розмінюємось на Мінські угоди, не ведемо перемовин з Великобританією, яка була гарантом під час ядерного роззброєння. Угода ніяка, ще й чомусь не була закріплена дієвішими документами. Ми шукаємо захисту в Білорусі, Президент якої є союзником Росії. Тому й війна така довга. Світ стомився від керівництва нашої держави, яке нічого не робить. Нам потрібна людина, якій світ буде вірити.
— Наскільки відомо, ваші діти здобувають вищу освіту за кордоном. Чому не в Україні?
— Діти самі так вирішили. Донька брала участь у чемпіонаті світу з бальних танців. Тоді їй і сину, вони близнюки, дуже сподобався Відень. Згодом вони знайшли там навчальний заклад. Дізналися, що його закінчив Іван Франко і є почесним професором кафедри філології. Я не був проти, але поставив умову: здобути й українську освіту. Тому вони паралельно навчаються заочно в Хмельницькому національному університеті. Спеціальності однакові — економічні.
— А в Україну планують повертатися?
— Так. Побачили, зрозуміли, як австрійці збудували свою націоналістичну країну, хочуть і нашу державу так будувати. Як за Шевченком: “Чужого навчатись і свого не цуратись”. Під час Революції Гідності брали участь у Відні в акціях на підтримку України, займаються волонтерством. З початком російської агресії син передавав військову амуніцію для добровольців.
— Пане Олеже, ви в гарній фізичній формі! Спорт?
— Так, спорт! Це — і катання на лижах взимку, і стендова стрільба, і вільна боротьба (кандидат у майстри спорту). У спорті я з десяти років: батько віддав на боротьбу, він, до речі, також був борцем вільного стилю. Потім я закінчив ДЮСШ №3, здобув звання кандидата в майстри спорту, брав участь у першостях України. У виші продовжив заняття спортом. А ось уже три роки захоплююся стендовою стрільбою. Вважаю, коли в країні війна, потрібно вміти володіти зброєю. Займаюся в стрілковому клубі в Пархомівцях “Крила грому”, який вважається найкращим в Україні і навіть в Європі. В складі збірної України брав участь в міжнародних змаганнях в Будапешті, на чемпіонатах світу, Європи. Прагну отримати звання майстра спорту. Про стендову стрільбу можу розповідати довго, хоча в Україні цей вид спорту ще не досить розвинутий. До прикладу, на чемпіонат світу з’їхалася майже тисяча учасників, а в нашій команді лише десятеро спортсменів.
— А чого ви найбільше прагнете?
— Одного: щоби ні наші діти, ні онуки більше не мусили боротися за Незалежність. Нехай вони щасливо живуть і самі творять своє майбутнє на своїй, Богом даній землі. Дуже хочу, щоб увесь нарід пишався, що ми — українці!
— Дякуємо вам за цікаву розмову. Успіхів і перемог.
Розмовляла Лариса СВІТЛОВСЬКА