За офіційною статистикою, до 500 ветеранів війни на Донбасі покінчили життя самогубством. Причин багато. Одна з них — посттравматичний стресовий синдром. Та навіть ті, хто не страждає на цю хворобу, після війни потребують адаптації та допомоги психолога. Втім хтось не наважується звернутися за фаховою допомогою, а хтось просто не має доступу до кваліфікованих спеціалістів. У Хмельницькому діє не одна програма допомоги атовцям.
Радник Хмельницького міського голови з питань учасників АТО, ветеран російсько-української війни Ігор Олійник розповів читачам газети “Проскурів” про свою долю, чому вирішив піти на війну добровольцем та про міські програми підтримки наших захисників.
— Пане Ігорю, розкажіть, що спонукало вас піти добровольцем на війну?
— Насправді, для мене війна почалася ще в 2013 році з подій Революції гідності. Тоді не зміг примиритися з рішенням Януковича змінити вектор руху України в бік Росії. Логічним продовженням революційних подій стала війна на Сході, адже ми хотіли не лише змін у середині країни, а й відірватися від нашого північно-східного сусіда.
Відповідно з початком російської агресії зрозумів, що потрібно йти захищати Батьківщину. Проте в мене були певні проблеми зі здоров’ям і у військкоматі мені відмовили. У червні 2014 зателефонував товариш-майданівець і запропонував піти з ним на фронт. Власне так я опинився у батальйоні “Січ”.
Півтора місяця ми проходили курс молодого бійця, а у вересні того ж року потрапили на першу ротацію в уже звільнений Слов’янськ. Спочатку займалися зачисткою місцевості за Збройними Силами України. Далі керівництво Міністерства внутрішніх справ, під юрисдикцією якого перебував наш батальйон, вирішило, що ми повинні виконувати поліцейські функції. Тобто охороняти правопорядок на звільнених територіях.
— А як ви потрапили у Піски?
— Неодноразово говорили офіцерам, що не задоволені цієї ситуацією, що ми — добровольці й хочемо разом з військом звільняти Україну від ворога. Тоді батальйон “Січ” розділили на дві частини: першу перекинули в Авдіївку, а нас — в Курахове. З останнього ми виїжджали у Піски на бої за донецьке летовище.
Перший раз їхали туди воювати неофіційно, адже мали все ще перебувати в Кураховому. Нашого побратима з позивним “Хмара” зачепило за плаче уламком міни. Коли його вивозили, у керівництва виникло питання, що ми робили у Пісках. Ми пояснили, що воювали там і далі воюватимемо. Тому їм простіше дати офіційний дозвіл. Таким чином ми пробули в Пісках до вересня 2015 року.
— Що найбільше вразило на війні?
— Найбільше запам’яталися найкращі друзі. Також врізалися в пам’ять перші “трьохсоті” (поранені — авт.), яких виводили з-під обстрілів. На щастя, нині з ними все гаразд і ми постійно підтримуємо зв’язок. Якщо чесно, то стараюся запам’ятовувати лише позитивні речі. Все погане, побачене на війні, краще не тримати довго у пам’яті.
— Важко було повертатися до мирного життя?
— Перший рік було найважче. Коли приїхав додому з Пісків, не міг подолати дисонанс між побаченим тут і там. Тобто ще вчора витягав товариша з-під обстрілів, а тут на вулицях грає музика, молодь безтурботно відпочиває у нічних клубах… Спочатку це дратувало. Поки тут люди розважаються, наші хлопці досі гинуть на війні. Але поступово я зрозумів, що ми воюємо для того, щоб решта українців могла жити щасливо, не ховатися від обстрілів, не бачити крові.
Крім того, спочатку не орієнтувався, на які соціальні гарантії можу розраховувати з боку держави й міста. Не знав, куди йти зі своїми проблемами…
Після того, як став радником міського голови з питань учасників АТО, зрозумів, які питання найбільше турбують ветеранів російсько-української війни. Коли боєць приходить з проблемою й не знає, що робити далі, просто беру його за руку й воджу всіма інстанціями. Мені подобається така робота, адже відчуваю себе потрібним, як і на війні.
— Перейдемо до питань нашого міста. Яка нині ситуація із забезпеченням учасників російсько-української війни земельними ділянками? Наскільки я розумію, міська влада планує запустити механізм грошової компенсації за землю…
— Нині у Хмельницькому зареєстровано майже 3,5 тисячі учасників АТО (ООС). Стільки ж стоїть у черзі на земельні ділянки. Проблема в тому, що в нашому місті, та й у інших, немає достатньої кількості вільної землі. Вона або перебуває у приватній власності, або на балансі Міністерства оборони, яке не поспішає з нею прощатися. Ми кілька разів зверталися до керівництва МОУ, щоб місту надали ділянки хоча б під будівництво багатоповерхівок для військових. Втім досі отримуємо лише відмови.
Тому вирішили напрацювати механізм грошової компенсації за земельні ділянки для учасників АТО. Наразі є вже проект рішення, за яким компенсація передбачена у розмірі 75 тисяч гривень. Тепер продумуємо, як запустити цей механізм у дію. Схожі програми діють у Тернополі та Львові. В першому прописано, що це відшкодування за право власності земельною ділянкою під індивідуальну забудову. Львівська влада визначила це як “одноразову матеріальну допомогу на соціальні потреби”. Тому там спочатку для бійців давали гроші, а потім перестали. Необхідно вивчити досвід цих міст, щоб уникнути подібних проблем.
Крім того, вже звернулися до Кабміну й Верховної Ради, щоб урядовці та парламентарії внесли зміни до профільного закону й передбачили можливість грошової компенсації за земельні ділянки для уникнення майбутніх конфліктів.
— А яка ситуація з квартирним питанням?
— Загалом на квартирному обліку перебувають 600 воїнів. За останні роки вдалося надати 90 квартир, придбаних за кошти міського й державного бюджетів і пайового внеску забудовників. Найперше потурбувалися про родини загиблих бійців, поранених та воїнів, які отримали інвалідність. На цей рік у бюджеті передбачено 2,5 мільйона гривень для забезпечення учасників російсько-української війни новенькими квартирами або грошовою компенсацію за них.
Також напрацювали програму співфінансування покупки житла — 50 на 50. Тобто ветеран війни має право оплатити половину вартості житла, а решту 50% доплатить місто. В міському бюджеті закладено на цю програму один мільйон гривень. Це невелика сума, але вона допоможе запустити механізм у дію, згладити усі його проблемні сторони.
— Все частіше говорять про проблему посттравматичного стресового розладу, який отримують деякі учасники війни. Наскільки серйозною є ця проблема для Хмельницького та як місто дбає про психологічну реабілітацію учасників АТО (ООС)?
— Це проблема загальнодержавного масштабу. Для її вирішення необхідний комплексний підхід, потрібно водночас подбати про психологічну реабілітацію бійця й про його соціальне забезпечення. Воїн — це не загроза для людей, як дехто любить казати, навпаки — він захисник. Просто йому іноді потрібно допомогти справитися з власними проблемами.
Зокрема, у нашому місті для психологічної реабілітації, оздоровлення бійців та їхніх родин працює центр “Берег надії”. За останні два роки там побувало понад дві сотні учасників російсько-української війни. Фактично це єдиний комунальний заклад в Україні, де за кошти місцевого бюджету оздоровлюють бійців та їхні родини. Тому учасники бойових дій мають звертатися до управління праці та соціального захисту населення за цією послугою. У центрі реабілітації працює психолог, який розробляє спеціальні тренінгові програми. Крім того, практикуємо іпотерапію — лікування, засноване на взаємодії людини зі спеціально навченим конем. Цим займається колишній воїн, який розробив для побратимів спеціальну методику.
— Наскільки часто у місті трапляються випадки, коли водії виганяють з громадського транспорту учасників бойових дій або їхніх дітей? Як боретеся з непорядними водіями?
— На жаль, таких випадків було чимало. Нині їх стало менше, але все одно трапляються. Раніше обов’язок компенсувати проїзд у громадському транспорті незахищеним верствам населення був покладений на державний бюджет. Проте цим питанням центральна влада не переймалася і до 2016 року перевізники не отримували жодної копійки. Коли держава перекинула цей обов’язок на місця, зрозуміли, що хмельницький бюджет не витримає повноцінної компенсації. Тому домовилися з перевізниками про компенсацію двох-п’яти пільгових місць за коло.
Злісних водіїв, які не бачать проблеми у власному нехтуванні учасниками війни, караємо. Проте звільнити людину — не самоціль, хочемо найперше змінити її погляд на ситуацію. Наприклад, в одного з хмельницьких водіїв було непорозуміння з вдовою бійця. Ми відправили його завести волонтерів з гуманітарною допомогою в зону проведення АТО. В результаті — військові й волонтери були задоволені, а у водія змінилися погляди на світ.
— Що хочете додати насамкінець?
— Хотів би звернутись до своїх бойових побратимів та всіх учасників російсько-української війни: хлопці, якщо у вас виникають будь-які питання чи проблеми з соціальним забезпеченням, звертайтеся безпосередньо до мене. Мій кабінет №223 можна знайти на другому поверсі Хмельницької міської ради.
Розмовляв Андрій ЯЩИШЕН
Фото зі сторінки Ігоря Олійника у Facebook