Ці герої живуть поряд з нами. У повсякденному житті вони — звичайні люди, не без особистих недоліків. Але у виняткових ситуаціях зуміли проявити кращі свої риси. Андрій БРОШКО, про якого піде мова, — офіцер-прикордонник. За станом здоров’я недавно списаний у запас. З 2011 року проходив службу в Луганській області: спочатку на посаді начальника відділу прикордонної служби “Біловодськ”, згодом — “Свердловськ”. Влітку 2014-го зумів вивести свій бойовий підрозділ із 93 підлеглих з озброєнням і технікою з оточення бойовиків. Нагороджений неурядовою нагородою “Народний Герой України”.
…Революція гідності була на завершальній стадії, коли на сході країни розпочалися масові безлади, спровоковані, як пізніше стане відомо, місцевими колаборантами і російськими диверсантами. 20 лютого на територію Криму ввійшли регулярні російські війська. Задовго до цього збройного вторгнення (думається, що цьому факту колись таки дадуть належну оцінку — авт.) зброю у прикордонників заздалегідь вилучили й вивезли.
“Про це мені розповів колега з відділу прикордонної служби морської охорони “Керч”, — пригадує Андрій Брошко. — На 300 військових залишили три пістолети Макарова, резинові дубинки та газові балончики. А через два тижні відбулося захоплення Криму. На Керченську переправу заїхали російські БТРи й за 10 хвилин ворог захопив першим саме цей відділ прикордонної служби, який охороняв морську ділянку до острова Тузла, що в нейтральних водах України”. Така ж ситуація була в усіх українських прикордонних загонах і в Луганському зокрема.
“На 200 прикордонників нашого відділу автомати залишили лише вартовим. Нам постійно повторювали, що ми не обороняємо, а охороняємо кордони. “Зброя лякає місцеве населення. Тому зустрічаємо й проводжаємо усіх з посмішкою, — твердило вище керівництво. — Якщо треба застосувати спецзасоби, то на крайній випадок є газові балончики… ”.
На початку квітня штурмові загони російських диверсантів з підтримки місцевих зрадників, яких вони озброїли, захопили Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку та деякі інші міста Луганщини й Донеччини. Після незаконних референдумів і появи самопроголошених ДНР та ЛНР Київ оголосив початок антитерористичної операції. Ось тоді в прикордонні загони поспіхом почали завозити зброю.
“Мені на мій відділ привезли цілий “газон” гранат, — ділиться Андрій Брошко. — Кожному військовослужбовцю видали автомат. Отримали й один гранатомет, один кулемет, одну снайперську гвинтівку. Бойової техніки не мали, а в повсякденній службі використовували допотопні УАЗики”.
В місті стовпи зарясніли листівками “Русская весна 2014”. Такі ж листівки з’явилися й на воротах прикордонного відділу “Свердловськ”. З кожним днем ситуація загострювалася. Почастішали випадки обстрілів прикордонної застави, сім’ям військових відверто погрожували.
“Я боявся за дружину й доньку, — зізнається Андрій. — А тому попросив командира дозволити відправити їх додому на Хмельниччину. Польовими дорогами вивіз до Харкова…”. Охорона в цій частині ділянки державного кордону була надзвичайно ускладненою, бо Росія зосередила поблизу багато військової техніки. Надходила інформація про можливий прорив кордону.
“22 травня стало відомо, що вночі на нашій ділянці прориватимуться машини з боєприпасами та живою силою на підкріплення бойовикам у захоплених ними містах. По тривозі була піднята група швидкого реагування з 33 осіб. О дев’ятій вечора ми зайняли оборону поблизу населеного пункту Провалля, маючи в руках автомати, гранатомет, СВД, кулемет і гранати”, — розповідає Андрій Брошко.
Час завмер. Але вже незабаром впритул до державного кордону під’їхало кілька КАМАЗів. З них вискочили військові, перекинули через річечку невеличкий понтонний місток, збираючись переправитися на український бік. Майор Брошко повідомив про це командира Луганського прикордонного загону полковника Сергія Дейнека. Командир одразу зателефонував у головне управління прикордонних військ РФ і відділ ФСБ. Знаючи, що перемовини записуються, полковник зауважив у розмові, що зброю, яка є в машинах, знищать, якщо прориватимуться. Росіяни одразу відхрестилися, мовляв, у них проходять лише сільськогосподарські роботи. “У нас був лише один тепловізор і ми почали знімати все, що відбувалося навколо. Ми мали вигідні позиції: розташувалися на висотці й готові були дати бій, а вороги — в низинці”.
Один КАМАЗ таки прорвався на територію України, але був обстріляний прикордонниками з засади. Через деякий час помітили чоловіка з пістолетом. Захопили його, зв’язали. Він виявився правою рукою Гіркіна-Стрілкова, був місцевим, мав позивний Доктор і відповідав за постачання зброї та людей у Слов’янськ і Краматорськ. Через три години з російського боку під’їхало підкріплення з 20 осіб та 70 бойовиків на чолі з Гайдеєм (позивний Рим) з українського боку. Перед війною він балотувався у Верховну Раду від комуністів, але не пройшов. Натомість очолив бойовиків Свердловського району, в якому займався незаконним видобутком та реалізацією вугілля.
“Бандит лякав мене знищенням прикордонників, якщо не пропустимо колону. А я доводив, що більшість бойових одиниць у нашому загоні — мешканці Свердловська. І якщо вони постраждають, батьки підуть за них з вилами. Розмова тяглася майже до світанку. А як стало сіріти, машини ворога поїхали назад вглиб російської території. Підполковник, який приїхав нам на підмогу з Луганського прикордонного загону, зізнався, що за весь час своєї служби ніколи не відчував такого страху за себе й людей, як цього разу”. Насправді страх з’являтиметься ще не раз, адже війна тільки-но починалася…
Наступного дня КАМАЗи, подібні до тих, які зупинила група Андрія Брошка, намагалися прорватися вже в Краснодоні. Там прикордонники відкрили вогонь і змусили росіян відступити. Але згодом колона ворожих машин з’явилася на пункті пропуску “Довжанський”. Наші воїни знищили вогнем один автомобіль та п’ятеро осіб, які його супроводжували, але зупинити не зуміли. В розстріляній “газельці” виявили автомати, патрони, кулемети, снайперські гвинтівки… Того ж дня було затримано трьох осіб, серед них Доктора та коханку Ігоря Безлєра (Біса) з великою сумою валюти. Пізніше їх обміняли на 18 українських полонених. Вороги взялися штурмувати всі прикордонні загони. Обстріл йшов з території Росії. З 2 на 3 червня почався штурм Луганського прикордонного загону. “Свердловськ” також оточений і заблокований угрупованням Гайдея, близького друга Козицина, отамана “Всевеликого війська донського”.
“Від нас вимагали скласти зброю та обіцяли не перешкоджати при відході, навіть пропонували перейти на їхній бік. Я, звичайно, категорично відмовився, — розповідає Андрій Брошко, — присягу на вірність народу України один раз у житті давав”. Напруга зростала. Бойовиків цікавила дорога на захоплений Слов’янськ, бо там потрібна була підмога. Але на їхньому шляху стояли ще пункти пропуску “Станиця Луганська”, “Бірюкове”, “Дякове”, які треба було здолати.
“Ми реально оцінювали ситуацію та свої можливості. Дати повноцінний бій відділ прикордонної служби “Свердловськ” не міг: мали досить невигідне розташування, в самому центрі міста, поряд із центральною площею. Недалеко — будинок культури й дитячий садок. Під час бою могло постраждати мирне населення. Тримати ж оборону теж не було чим. А ворог мав непогане озброєння. Крім того, майже всі силові структури присягнули на вірність ЛНР. Дороги в місті патрулювали добре озброєні люди. Щоб змінити прикордонників на пункті пропуску, довелося проїжджати через блокпости сепаратистів. Але навіть у таких умовах ми не полишали місця несення служби. Аж поки не прийшов наказ від вищого керівництва змінити місце дислокації, щоб зберегти життя особового складу.
“Треба було відходити з міста. Але як це зробити, коли всі дороги перекриті? Від Свердловська до річки Сіверський Донець — десятки блокпостів і ніхто знав, як усе минеться. Можна було, звичайно, виходити через Росію, знищивши зброю, техніку, документи, як пропонували генерали з Києва. Майор перед походом зібрав весь особовий склад і запропонував ці два варіанти: скласти зброю або ж прориватися з боями до підрозділів ЗСУ через Луганщину. Всі підтримали другий варіант, за винятком 50 місцевих, які, здавши документи та зброю, залишилися на окупованій території. “Багато хто одразу пішов воювати проти нас. Бог їм суддя. А наша колона направилася в бік Біловодська. Йшли в повному бойовому спорядженні, позаду їхала техніка, лише трактор довелося залишити. Везли з собою прапор підрозділу, боєприпаси, майно, собак, сім’ї. Документи знищили. Як залишили позаду десяток сепаратистських блокпостів, досі не йму віри. Навіть нині важко пригадувати ті події. Нерви були натягнуті, як струни. Не інакше, як Бог нас оберігав”, — хитає головою співрозмовник.
4 червня за Краснодоном у Самсонівці колону оточили вороги. Дорогу з бойовиками заблокували мікроавтобусами. Сталася невелика перестрілка. Головним виявився терорист на прізвисько Витязь. На переговори з ним майор пішов разом з офіцером Федором Чікіним. У кожній руці мали по гранаті. Пояснювали, що можуть прийняти бій, якщо доведеться. Але постраждають усі. Ту розмову переповіли головному бойовику. Поки чекали рішення, підрозділ прикордонників зайняв бойові позиції. Але, на щастя, їх пропустили. “І тут не обійшлося без допомоги полковника Дейнека, — розповідає Андрій Брошко. — Він особисто ходив до Болотова в приміщення СБУ визволяти полонених. Був абсолютно без зброї. Безстрашний чоловік!..”
(Далі буде)
Вікторія СТАНДРІЙЧУК