Про групу українських волонтерів з Італії та їх координатора, нашого земляка Миколу Прадуна ми вже писали неодноразово, адже через його посередництво до нашого міста на потреби АТО постійно надходить допомога. Днями він особисто переїхав у рідний Хмельницький, зрозуміло, не з порожніми руками. Тож ми не могли не зустрітися з ним, аби наші читачі краще зрозуміли, як діє український волонтeрський рух в Італії серед наших заробітчан.
Про групу українських волонтерів з Італії та їх координатора, нашого земляка Миколу Прадуна ми вже писали неодноразово, адже через його посередництво до нашого міста на потреби АТО постійно надходить допомога. Днями він особисто переїхав у рідний Хмельницький, зрозуміло, не з порожніми руками. Тож ми не могли не зустрітися з ним, аби наші читачі краще зрозуміли, як діє український волонтeрський рух в Італії серед наших заробітчан.
— Діє доволі активно, — пояснював мій співрозмовник, — проте сказати, що в Італіі нині є якийсь наш координаційний центр, не можна. Українські заробітчани, які живуть і працюють у більших містах, вже з початком Майдану почали надавати посильну допомогу активістам не лише в Києві. Коли ж розпочалася війна на Сході, вони посилили цю допомогу рідній країні. Нині, наскільки знаю, у більшості провінцій є осередки, створені шляхом самоорганізації, на основі церковних спільнот, благодійного фонду “Карітас” тощо. Проте ми, з одного боку, ще досить стихійно комунікуємо поміж собою, адже все це, як ви розумієте, цілком доброчинна справа кожного з нас, а з іншого — не маємо належної інформації і з українського посольства та його консульств. Мені здається, що офіційний Київ з якихось причин не квапиться допомагати нам, бодай тим, щоб унормувати з італійською владою перевезення нами в Україну волонтерської допомоги. Додайте сюди той факт, що італійське суспільство взагалі погано поінформоване про те, що насправді відбувається в Україні, як і те, що попередній прем’єр-міністр цієї країни, медіа-магнат Сільвіо Берлусконі не ховається зі своїми симпатіями до Путіна, Росії, то ви можете уявити, як непросто діяти нашим волонтерам.
— Але ж ви, попри все це, не складаєте руки. Навіть коли доходить до затримки вантажів на кордоні, як це нещодавно трапилося з автобусом вашого товариша-тернополянина Михайла (прізвище не називаємо свідомо — Б.Д.).
— Здавалося б, Італія як член Євросоюзу підтримує Україну у боротьбі з російською агресією, але там українські волонтери змушені долати величезні бюрократичні перепони. І це при тому, що веземо ми додому не зброю, а насамперед ліки, медичне обладнання, амуніцію, одяг, продовольство для бійців АТО та переселенців. Повторююсь, тут потрібне дієвіше втручання офіційного Києва.
— Наскільки знаємо, ви і ваші друзі більше працюєте безпосередньо з італійцями, адже у вашій провінції Павія, що неподалік Мілана, заробітчан-земляків обмаль. Як вдається переконувати італійців, аби вони надавали таку благодійну допомогу українцям?
— Спершу ми надіялися лише на себе, але поступово вдалося доносити правдиву інформацію про Україну до італійських друзів, з якими працюємо поруч, а вони відповідно переконували вже своїх рідних та знайомих, наскільки серйозна нині біда в нашій країні. Скажімо, у мене з дружиною там з’явився надійний партнер і друг в особі директора місцевого італійського благодійного фонду “Франко Челла да Рівера” пані Анни-Марії Філігер. До речі, це від неї надійшли ті перші інвалідні візочки для Хмельницького військового госпіталю, куди їх спровадила ваша редакція. А взагалі адресати нашої допомоги охоплюють нині всю карту АТО та ряд військових госпіталів. І так працюють й інші волонтерські об’єднання в Італії, які інколи змушені вдаватися до неймовірних зусиль, аби переправити вантаж в Україну. Не треба скидати з рахунків і проросійський вплив через італійську пресу на тамтешнє суспільство. Адже як місцевим людям пояснити, що навіть Мінські домовленості російська сторона не хоче виконувати, що в Україні і далі ллється кров, що є серйозна гуманітарна проблема з забезпеченням усім необхідним біженців з окупованих територій.
— Даруйте за можливу неко-ректність, але що вас і ваших друзів особисто мотивує у волонтерській діяльності?
— Мабуть, у кожного з нас своя мотивація. Проте спільним, вочевидь, є та причина, яка змусила мене 11 років тому поїхати на заробітки в Італію, як ви розумієте, не від ситого життя, а від усвідомлення, що наша країна зайшла в глухий кут і зупинилася у своєму розвитку цивілізованим шляхом. З настанням Майдану, з тими драматичними подіями, що тривають на Сході, з’явилося відчуття, що завтра ми зможемо себе реалізувати і на рідній землі. Щодо мене, то нині в батальйоні “Азов” під Маріуполем воює мій рідний брат Володимир, загинув на Донбасі мій хороший товариш, колишній заробітчанин з Італії Тарас Брус… Словом, таких особистих причин, аби допомогти рідній державі в біді, у багатьох наших заробітчан дуже багато, тому й допомагаємо, чим можемо…
Розмовляв Б.Демків
На фото: Микола Прадун особисто підрублює привезену постіль для потреб госпіталю в одному з хмельницьких швейних цехів