Ліда і Віка (імена змінено — авт.) — подруги. Знають одна одну майже десять років. Був час, коли навіть працювали в одній установі. Щоправда, жили в різних містах на Донеччині, але відстань усього сім кілометрів зовсім не заважала їм товаришувати. Війна зробила їх тимчасовими переселенцями. Так вони вимушено потрапили в наше місто і вже півроку призвичаюються та приживаються. Їм нелегко і непросто, як рослинам, яких невчасно пересадили в інший горщик…
Ліда і Віка (імена змінено — авт.) — подруги. Знають одна одну майже десять років. Був час, коли навіть працювали в одній установі. Щоправда, жили в різних містах на Донеччині, але відстань усього сім кілометрів зовсім не заважала їм товаришувати. Війна зробила їх тимчасовими переселенцями. Так вони вимушено потрапили в наше місто і вже півроку призвичаюються та приживаються. Їм нелегко і непросто, як рослинам, яких невчасно пересадили в інший горщик…
Це не АТО, це — війна
Точкою неповернення для обох стало 11 липня 2014 року, коли п’ятиповерхівка в Мар’їнці, де проживала Ліда з мамою, потрапила під артилерійський обстріл. На той час дівчата були разом у Красногорівці й дізналися про це від знайомої.
“Нас просто охопив страх і, в першу чергу, за мою маму Любов Василівну, — зізнається Ліда. — Я переживала за неї, бо вона погано бачить і ходить. Але телефон мовчав, зв’язку не було. Намагалася додзвонитися до сусідів, вони також не відповідали. З розпачу почали обдзвонювати колег, аби отримати хоч якусь інформацію, і мені це вдалося. Згодом ми мчали в інший кінець міста, благо, таксі ще можна було викликати, і до ранку просиділи зі знайомими в підвалі, здригаючись від канонади. Вранці я отримала повідомлення, що з моєю мамою все гаразд. Вона разом з іншими мешканцями будинку перебувала в Петровській лікарні, куди їх відвезли деенерівці після обстрілу. Потім озвалася мама і розповіла про жах, який пережила. З її слів розуміла, що мама й досі в стресовому стані. Обстріл стався пізно ввечері, багато мешканців уже спали. На щастя, снаряд хоч і влучив у будинок, та ніхто не постраждав. Перелякані люди залишали помешкання без грошей, документів, а мама забула в квартирі ще й окуляри… ”.
Швидко почали ширитись чутки, що обстріли відновляться, бо українські війська переходять у наступ. Люди поспішали покинути Мар’їнку. Розпач гнав їх далі від рідних місць. Дороги були забиті біженцями з клунками. Вони йшли та йшли. Це нагадувало епізоди бачених раніше фільмів про Велику Віт-чизняну війну. Але, на жаль, це була реальність… Почалася паніка. Люди поспішали виїхати з міста, побоюючись нових обстрілів. Транспорту не вистачало. Дівчата й собі почали шукати якесь авто серед знайомих. “От від кого не чекали, той виявився г…ном, — зітхає Віка, пригадуючи. — Але були й такі, які вивозили людей задарма цілими групами. Знаю такого чоловіка, колишнього керівника одного з підрозділів міліції. Він дуже допоміг…”.
Порадившись, вирішили їхати в Курахів, за 30 кілометрів від Мар’їнки. Тут було відносно спокійно, але знайти житло майже нереально. Через масовий наплив біженців підприємливі місцеві неймовірно високо підняли ціни на оренду житла.
“Складалося враження, що курахівці зовсім нам не співчувають і тільки думають, як заробити, — продовжує розповідь Віка. — Згодом ми взяли відпустки. Я зателефонувала батькам і ми поїхали в Крим. Думали, що ненадовго залишаємо Донбас, виходить, помилялися…”.
І Крим не Крим
Про те, що Крим уже не такий, як колись, втікачки зі Сходу зрозуміли одразу. Минуло всього кілька місяців, але тут було все інакше. Колись чисте та привабливе місто, куди вони приїхали втрьох з Лідою і Любов’ю Василівною, змінилося до невпізнання. Здавалося, навіть повітря мало тепер інший запах.
“Але найбільше змінилися люди, — з гіркотою в голосі каже Віка. — Тих, з ким ми колись дихали одним повітрям, плескалися в одному морі, ходили одними вулицями, тепер наче підмінили. Кудись поділися їхні відвертість і щирість, вони стали боязкі. Я не впізнавала цих людей”.
Українських відпочивальників майже не було. Місцеві нарікали, що туристичний сезон провалено. Готелі й приватні будинки незвично порожні. Зустрічалися такі ж переселенці — утікачі від війни, а також чимало “нових” облич — підозрілих, грубих і лайливих. Їх можна було впізнати одразу за вимовою та російською символікою — “дно”, яке поводило себе вульгарно й дико, брутально лаялося, пило горілку та пиво в недозволених місцях, залишаючи після себе не лише сміття.
“На вулицях майже не стало української символіки, навіть банкомати були заклеєні, зате багато триколорів. Почалися перебої з водою, електроенергією. Зник мобільний зв’язок, відключили україномовні телеканали, стали переслідувати священиків та прихожан УПЦ. Виросли ціни. Зникали продукти, які завозили з материкової частини України. Завмерли ринки послуг, нерухомості. Натомість доходила інформація про те, як з мовчазної згоди нової влади, а, може, й не без її участі, то тут, то там відбувається “віджиматизація” приватної власності. Зросли податки. Стало неможливим вести приватний бізнес. Знаю багато прикладів, як цілком заможні сім’ї після анексії Криму втратили роботу, власну справу, гроші, — ділиться Віка. — Але розпачу вони, здається, не відчували, почуття патріотизму у них не атрофувалося. Були й такі, що казали: “Ми все витримаємо, аби бути з Україною. Не може бути, щоб Україна нас кинула назавжди…”
День Незалежності України Ліда і Віка відзначали в колі друзів у кримському лісі. Співали Гімн України, пили шампанське “Українське”, їли шашлики і плакали. Потім співали “Червону руту”, згадували минуле і проклинали загарбників.
“Неправда, що всі кримчани підтримували приєднання до Росії, — обурюються дівчата. — Відвертих прихильників того, що сталося, насправді не так багато. Думаю, відсотків 20 буде разом з тими байдужими, яким усе одно, з яким прапором та в якій країні жити. Це люди, які ніде офіційно не працюють, а живуть в основному за рахунок туристів, яким здають житло. Зі зміною влади вони відчули себе “кимось”. Адже раніше їм затикали рота, як непотребу, до них ходив дільничний, бо мали проблеми з законом. Тепер же вони почуваються в своїй стихії, де немає порядку, а панує беззаконня.
Проукраїнськи налаштованих крим-чан спільна біда почала гуртувати: патріотів з патріотами — татар з українцями. До речі, кримські татари набагато рішучіші за українців, вони не збираються покидати свої землі й готові їх боронити. Їх менше виїжджає, хоча нова влада намагається їх позбутися, залякує, тероризує, переслідує”…
Життя — це більше, ніж матеріальні блага
Ми п’ємо чай, яким пригощають волонтерки з “Океану”, та слухаємо розповіді дівчат. Дещо не співпадає з тією інформацією, яку ми черпали минулого року з українських ЗМІ. І стає гірко від безсилля. Як же ми впустили біду у власний дім?
“У Криму люди пропонували свою підтримку армії, — каже з жалем Віка. — Вони готові були стати живим щитом між українською армією і ворогами. Але армія не мала з Києва жодного наказу, військові боялися самостійно взяти на себе відповідальність. Шанс не був використаний. Крим здали без бою і кримчанам це болить… Після референдуму і “зелених чоловічків” багато хто, оцінивши, що вдома їм може загрожувати небезпека, виїхав з півострова. Однак більшість мешканців Криму, в силу різних об’єктивних причин, змушені там залишитися. Хоч добре розуміють, що не мають можливості розвиватись духовно, говорити вголос про свої вимоги, протистояти тому, що коїться на очах. Ворожнеча витає в повітрі, з’явилися агресія, фізичний тиск, збільшилася кількість суїцидів. Але люди вірять, що це тимчасово, бо надто все штучно. Росії потрібен Крим, але не потрібні проблеми. Вона не готова і не має ресурсів вкладати в розвиток півострова. Тож є всі підстави вважати, що Крим хочуть перетворити в сіру зону. Непрохані гості господарюють на знаменитому заводі вин “Масандра”, у Лівадійському палаці, не гребуючи ні національними багатствами, ні приватними: відбирають, грабують, нищать”.
Віка розповідала про знайомих, яким довелося викупляти в бандитів унікальне обладнання свого підприємства, аби його не порізали на металобрухт.
“Мені здається, люди зрозуміли за цей час дуже важливу річ, — продовжує дівчина, — що втрачати матеріальні блага — важко, але незрівнянно важче втрачати інші цінності — Батьківщину, рідних, друзів. Якось познайомилися з жінкою-біженкою із села Степанівка Донецької області. Вона носила траур, але розпитувати про те, що пережила і кого втратила, ми не наважувалися. Бачили, як їй нелегко, отож стали підбадьорювати: мовляв, треба знайти в собі сили й жити далі. Отоді жінка й озвалася: “Житиму, бо маю мету: повернутися додому і перепоховати по-християнськи маму та 13-річного сина, які загинули під час обстрілу села “Градами”. Зарили їх у загальній могилі…”. Чи можна таке слухати спокійно?..”.
8 жовтня, в день професійного свята юристів, дівчата обдзвонили всіх знайомих, які залишилися на окупованій території. Вирішили дізнатися, як вони, і зробити своєрідний тест-перевірку на предмет хто є хто. Майже всі, з ким вдалося поговорити, не підозрюючи про перевірку, на вітання “Слава Україні!” відповідали, як і належить: “Героям слава!”
“Ми дуже хотіли дізнатися, як їм живеться в окупації, — продовжує Віка. — І почули страшні історії. Одна знайома розповіла, як у сусідню квартиру потрапив снаряд, а вони з мамою і сином на той час ховались у ванній. Тепер замість сусіднього житла — страшна вирва. Живуть у підвалі, наче бомжі — ні світла, ні тепла, ні води.
Іншу знайому прихистили сусіди. Її дитина школу закінчує. Розповідає, що, начебто, видаватимуть документ російського зразка. Не російського зразка, а з гербом Росії, уточнюю.
Знайомий, якого колись звільнили з правоохоронних органів, розповів, що принципово ходить без паспорта. Ополченці зупиняли його вже багато разів, але досі вдавалося вийти сухим із води, хоча ризик був. Завжди при перевірці знаходився хтось із колишніх зеків, яких він колись охороняв, і “замовляв” за нього слово”.
Людям на окупованих територіях дуже важко, і не тільки матеріально. Вони перебувають у суцільній ізоляції. Ще рік тому перестали працювати україномовні канали, Донбас — на голці російської пропаганди. Інтернет є не в усіх. Люди стомилися від війни, навіть ті, хто її покликав. Вони розуміють, що друга частина України їх ненавидить, що не буде ніякої Новоросії, що їх безсоромно використали і прирекли на жахіття. А що далі?..
Зупинка Хмельницький
Дівчата продовжують розповідь: “Переїжджати з Криму на материкову Україну нас надихнула мама. Сказала: треба розпочинати нове життя, бо, видно, на Донбасі не скоро все скінчиться. Подруга порадила місто Новоград-Волинський”.
“А ми вибрали Кам’янець-По-дільський, аби далеко до кордонів з москалями, — додає Ліда, — але вийшли з поїзда в Хмельницькому”.
Після мільйонника-Донецька він видався дівчатам маленьким провінційним містечком. Ніч переночували в готелі. Потім знайшли квартиру, стали обживатися. Той, хто не пережив подібного, навряд чи зрозуміє щиро, як важко людям починати на новому місці все з нуля, маючи обмаль коштів, без знайомих і близьких. Лідії пощастило влаштуватися на роботу. А от Віка все ще в пошуках. Дівчина ділиться: “Я навчалася в Харківській юридичній академії. Через центр зайнятості мені запропонували роботу за спеціальністю в будівельній компанії. Але роботодавці, як тільки дізналися, що маю донецьку прописку, одразу відмовилися брати. Закінчила курси перукарів. І знову ж історія повторилась. Але я не втрачаю надії і буду вдячна тим, хто запропонує мені роботу”.
Руки дівчата не опускають. Приєднавшись до волонтерської групи “Океан”, вони допомагають нашим військовим на Сході сухими борщами та іншими продуктами власного приготування. А ще регулярно, як тільки випадає можливість, спілкуються зі знайомими з рідної Донеччини й дуже за них переживають.
“Болить душа і за Крим. На материковій Україні тепер про півострів мало хто згадує. І взагалі, нам здається, що символи України на мирній території стали сприйматися аж занадто спокійно, не так, як на Донбасі або на півострові. В Криму, якщо побачиш на клумбі сині квіти поряд з жовтими, то це — знак! І ти неймовірно тішишся. Раніше ніколи не звертала увагу на те, скільки парканів у синьо-жовтий колір пофарбовано, продуктових кіосків чи стовпів, а тепер кожна дрібниця має вагу. В останню ніч свого перебування в Криму ми трохи похуліганили: розфарбували вулицю в кольори державного прапора: зупинку, паркани, кіоск. Скрізь, де можна, залишили знак існування України і нагадування загарбникам та зрадникам, що їх час збігає. Батьки дуже переживали, аби нас за це не забрали в міліцію. Але все обійшлося. Дещо з наших “художеств”, звичайно, стерли, але не все. Господарю павільйона, мабуть, нові кольори до вподоби і він їх залишив…”.
“Не повірите, але в Донецьку багато патріотів, — переконують дівчата, — які навіть тепер, незважаючи на небезпеку, займаються волонтерством: допомагають виживати одиноким пенсіонерам, дітям-сиротам, опікуються безпритульними тваринами. Ці люди не підтримували сепаратизм ніколи. Можливо, дехто під час Революції гідності не був надто активним, як це робили в центрі та на заході України, але співчували точно. У моєму відділі, коли у лютому 2014 року на Інститутській вбивали мітингувальників, плакали всі… А потім ми, чим могли, допомагали армії: купували продукти, цигарки, передавали волонтерам гроші. Біда в тому, що донеччани не вірили у такий розвиток подій. Мітинги були малочисельні, людей зганяли силою. Ми бачили, як автобусами звозили шахтарів, а вони ховали обличчя і курили. Їх змушували це робити, погрожуючи за непослух звільненням з роботи. Знаєте, нам боляче, коли тут, у Хмельницькому, та й не тільки, кажуть, що треба віддати Донбас, відгородити територію колючим дротом і т.п. Але там люди, такі ж українці… Можливо, вони трохи відрізняються ментальністю, але кидати їх напризволяще не можна. Вони вже й так пережили багато, багато зрозуміли, багато втратили. Їх треба захистити, пожаліти, переконати. Не злочинців, не сепаратистів, а простих донеччан. А зрадників — покарати…”.
Ось такою вийшла сповідь переселенок-донеччанок. Всі, хто слухав їх розповідь, плакали…
Про що мріють Ліда і Віка найбільше? Звичайно ж, повернутися в рідні краї. Бо хоч душа і на новому місці, а серце там, де зараз неспокійно, де йде війна…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК