Ті незабутні драматичні дні, які пережила Україна у минулі вівторок-п’ятницю, навіки увійдуть в історію нашого народу як переломна віха її новітньої доби, з якої, усі ми сподіваємося, розпочнеться нова епоха відродження нашої країни, нації
Ті незабутні драматичні дні, які пережила Україна у минулі вівторок-п’ятницю, навіки увійдуть в історію нашого народу як переломна віха її новітньої доби, з якої, усі ми сподіваємося, розпочнеться нова епоха відродження нашої країни, нації, яка зобов’язана ніколи не допустити на рідній землі повернення усіх привидів минулого. Жертовно пролита у ці дні за нашу свободу і незалежність кров Небесної сотні зобов’язує нас зламати нібито беззаперечне політологічне правило про те, що революції здійснюють жертовні герої-ідеалісти, а їх наслідками користуються усілякі негідники та авантюристи. Принаймні, так було в нашій недавній історії після помаранчевої революції, та, хочемо вірити, вже не буде нині, бо запорукою цьому мають виступити Майдан і та жертовна й героїчна кров, яка була на ньому пролита…
І все ж згадаймо цю драматичну хроніку подій, що шокували світ та насамперед Європу, її провідних політиків, які навіть у ці страшні дні, коли звірі в погонах за злочинними наказами впритул розстрілювали наших героїв та мирних людей у центрі столиці, видно, ще вірили, що з цими нелюдами можна домовитися, аби вони перестали лити невинну кров власного народу. Мабуть, у них на ранок п’ятниці, коли бої у центрі столиці на якийсь час призупинилися, з’явиться ілюзія, як, зрештою, і в лідерів опозиції, що вони втихомирили цього ненаситного молоха насильства, про масштаби якого ми і нині тільки здогадуємося. Тоді, у той переломний п’ятничний вечір, коли столичний Майдан, просякнутий кров’ю та димом пожарищ, почує від опозиціонерів-переговорників про те, що Янукович нібито йде на суттєві поступки, що прозвучало на фоні прощань з полеглими героями Небесної сотні, устами одного з їх побратимів, сотника Володимира Парасюка, на майданній сцені ніби заговорив той Вищий суддя, що над нами.
Адже цей героїчний молодий чоловік від імені тих, хто ще кілька годин тому йшов беззбройно на кулі ворогів, висловив ультиматум, який не змогли озвучити, бо не були, вочевидь, морально готові до такого вчинку, три опозиційні лідери на зустрічі з Януковичем, які на той час явно переоцінювали його силу. Туди, на Банкову, вони чомусь з’явились у протокольно чопорних костюмах, а не в скорботних темних строях та не відмовилися навіть від рукостискання з ним. Cуть вимоги цього безстрашного бійця Майдану була зведена до єдиної пропозиції: або до десятої ранку в суботу Янукович іде у відставку, або Майдан розпочинає штурм президентської адміністрації на Банковій, яку ніхто вже не хотів на той час захищати, бо владна репресивна машина в Києві була остаточно деморалізована та посипалася, чого не завважили лідери опозиції, чому допомогло і рішення позачергової сесії парламенту про демілітаризацію столиці. Власне, панічна втеча Януковича дозволить Верховній Раді у вихідні прийняти цілу низку надзвичайно важливих законів та в легітимний спосіб усунути його з поста президента…
І такий нещадний останній штурм Банкової майданівцями, які вже втратили страх перед смертю, обов’язково був би всупереч домовленостям владного режиму з представниками опозиції. Це першою усвідомила купка злочинних владців, які ще були на той час навколо Януковича, та й сам він, бо в них таки вперше за ці три місяці протистояння з власним народом спрацював інстинкт елементарного фізичного виживання та самозбереження, тому й розпочалася їх панічна втеча зі столиці та України.
Дуже шкода, що лідери опозиції не знають Святого письма, де сказано, що є “час розкидати каміння і час його збирати, час обійматися і час відмовлятися від обіймів…”, навіть у вигляді рукостискань з недругом, руки якого у крові твого народу. Та нехай і цей епізод буде нам усім наукою, бо не помсти нині прагнуть українці для тих, хто відав і не відав, що творив у ті страшні й святі дні у Києві та по всій Україні, віддаючи злочинні накази, творячи зло, а справедливості, яка за всіма людськими й релігійними законами передбачає справедливу кару за злочини й гріхи: комусь від вищого суду, а комусь — від людського…
Не сумніваюся, що всі ми до останніх днів закарбуємо у своїй пам’яті ті драматичні телевізійні кадри, які фіксували хвилину за хвилиною героїчне протистояння тих двох діб, які струсонули цивілізований світ, який побачить, як цинічно в центрі Європи злочинна влада розстрілює власний народ тільки за те, що той прагне елементарних демократичних свобод і справжньої незалежності для власної держави.
Звичайно ж, ми ще не раз будемо повертатися до цих найдраматичніших подій нашої новітньої історії, її євромайданної революції, пробувати хвилина за хвилиною прослідковувати їх трагічний перебіг, писати в найменших деталях історію протистояння українців з цим, таки справді сатанинським злом, яке прагнуло заволодіти нашими душами та нашою землею. У кожного з нас будуть і особисті враження від усього, що в ті дні відбувалося в столиці та по всій Україні: хтось їх сформулює з власних спогадів від перебування на майданних акціях у столиці чи вдома, хтось зафіксує з побаченого по телевізору, прочитаного з газет чи почутого від їх учасників та очевидців. І це праця далеко не одного дня й місяця, та, здається, дуже важливо якраз нині, коли, даруйте, не застигла кров наших святих мучеників, аби розставити певні моральні пріоритети у визначенні тих, хто заслуговує вже нині на визнання їх подвигу. На моє переконання, це ті герої, які загинули чи були понівечені пораненнями у нерівних сутичках з силами зла під час протистояння зі злочинною владою.
Тож не дивно, що до них та їх рідних нині прикуті всенародна увага й турбота, що, власне, роблять українці повсюди, адже мартиролог Небесної сотні охоплює всю територію України. Серед цих героїв є представники й інших національностей, які загинули за нашу свободу. Нам справді слід спершу гідно провести в останню путь загиблих, допомогти пораненим та постраждалим, ні в якому разі, даруйте, не допустивши появи касти так званих “дітей лейтенанта Шмідта”, чого, певно, слід чекати. Зрештою, не менш складною буде ця робота у пошуках тих, хто зник безвісти у тому ж Києві, адже вже відомі факти, як злочинці від влади та їх найманці-тітушки топили тіла загиблих євромайданівців у Дніпрі. А скільки їх ще знайдемо, як Юрія Вербицького, у навколостоличних лісах?..
Звичайно ж, невдовзі в Києві, по всій Україні обов’язково з’являться гідні пам’яті всіх героїв меморіали, їх імена носитимуть вулиці та майдани, і цю роботу слід розпочинати вже нині, не забуваючи заради чого була пролита невинна і жертовна кров. Не сумніваймося, що дуже швидко будуть відремонтовані та відновлені ті будівлі й вулиці, що були понівечені в результаті народного протистояння своїй злочинній владі у столиці та на місцях. Чому кажу “своїй”, бо ми з вами у 2010-ому дозволили їй прийти до влади, і більшість з нас мовчки спостерігали за тими безчинствами, які вона творила, фактично потураючи їй у цих злочинних діях — хто меншою, а хто більшою мірою, аж поки не вибухнув Майдан, який пробудив країну й ті здорові сили, які нуртували у нашій нації. Тож, насамперед, ті, хто побував на Євромайдані зі щирим серцем, вочевидь, стали вже іншими, як і іншою стає нині наша нація, яка вже не приймає лицемірства, демагогії та популізму політиків, вимагаючи від них правдивих відповідей на найскладніші запитання.
Це, зрештою, чи не найпереконливіше засвідчить справді щира й тепла зустріч на суботньому Майдані звільненої того дня Юлії Тимошенко без очікуваної, мабуть, кимось з її соратників загальної ейфорії серед присутніх того вечора, які, найперше, прощалися зі своїми полеглими героями. Вочевидь, і Юлії Володимирівні треба буде складати непростий іспит навіть перед своїми прихильниками, адже українська суспільність незмірно високо підняла нині планку політичної відповідальності перед тими людьми, які претендують на право виражати її думку…
А вже в неділю ввечері мене доволі гостро зачепила таки необдумана спроба Юрія Луценка на столичному Майдані зі сцени дякувати всім, хто, на його думку, доклався до перемоги Єврореволюції в Україні, по суті, на фоні прощань з полеглими героями. А ще дуже насторожує ейфорія від перемоги, яка панує нині у Верховній Раді у лавах частини опозиції, яка нібито добилася переформатування вчорашньої провладної більшості і яку доволі доречно накрила холодним душем заява одного з лідерів “Правого сектора” Дмитра Яроша. Він доволі переконливо пояснив ще раз, чого насправді народ чекає від нової влади в усіх її іпостасях…
Ну, і звичайно ж, усі ми з цікавістю заглянули за лаштунки приватного життя Януковича, його кума, екс-генпрокурора Пшонки, маєтки яких стали доступними для преси та простих екскурсантів. Думається, що, можливо, хоч ці шокуючі кадри їх ненаситної розкоші щось змінять у зазомбованих викривленою інформацією головах багатьох наших співгромадян, найперше, на Сході, Півдні та в Криму, які донедавна ще мали якісь ілюзії щодо цих проводирів нашої країни. А ще мене вже приємно вразить епізод з недільної вечірньої телепрограми “Інтера” у звичному для нього форматі телешоу у прямому ефірі, коли його власники, видно, нарешті дали команду створити тут нібито об’єктивний телепродукт майданівської тематики, до речі, вперше за три місяці, та який потерпів повну поразку, коли юна дівчина-майданівка відверто заявила на всю країну про моральну відповідальність “Інтера” за те, що він зазомбовував неправдою про події Євромайдану Україну, що ці журналісти-телевізійники та, зрозуміло, власники цього телеканалу повинні нині стати на коліна, перш ніж братимуться за подібні теми. Що ж, доволі актуальна вимога і не лише на адресу цього продажного телеканалу…
Богдан ТЕЛЕНЬКО
Фото Андрія ШЕВЧУКА