8 січня Петру Карасю — 75!
Розповідь про ювіляра буде неповною, якщо не сказати, що він — з когорти тих літераторів, котрі розпочинали свій творчий шлях у знакові шістдесяті роки ще під час навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1956-1961), звідки вийшло чимало достойників, сформувалось яскраве гроно літераторів: Микола Сингаївський, Василь Симоненко, Микола Сом, Борис Олійник, Олесь Лупій, Володимир Михайличенко, Іван Драч…
8 січня Петру Карасю — 75!
Розповідь про ювіляра буде неповною, якщо не сказати, що він — з когорти тих літераторів, котрі розпочинали свій творчий шлях у знакові шістдесяті роки ще під час навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1956-1961), звідки вийшло чимало достойників, сформувалось яскраве гроно літераторів: Микола Сингаївський, Василь Симоненко, Микола Сом, Борис Олійник, Олесь Лупій, Володимир Михайличенко, Іван Драч…
Петрові Карасю пощастило слухати класиків української літератури Максима Рильського, Андрія Малишка, Михайла Стельмаха, Павла Тичину — по них звіряти крок. А ще пишається тим, що був учнем неперевершеного педагога-патріота, декана факультету журналістики (1955-1957) Матвія Шестопала, якого в 1960-х переслідуватимуть за український “буржуазний” націоналізм (читав лекції українською мовою), звільнять з роботи. Студенти повстануть проти такого невігластва, будуть виключені з університету “за поведінку, негідну радянського студента”, їх переслідуватиме режим (до речі, про цей факт широко йдеться у книзі спогадів дисидента Михайла Скорика “Весна. Хроніка українського спротиву”). Але то буде пізніше.
У 1961 році Петро Карась закінчив університет, був кореспондентом обласної газети “Радянське Поділля” (нині “Подільські вісті”). Мав чималий поетичний набуток, публікації в республіканських часописах, колективних збірниках. 1965 року дебютував поетичною збіркою “Озаріння”. 1967 року побачила світ друга збірка віршів поета — “Два крила”. Сорок п’ять років тому першим на Хмельниччині Петро Карась був прийнятий до Спілки письменників СРСР. Двічі його обирали членом бюро Вінницької письменницької організації, де він представляв інтереси літераторів Хмельницької області. 29 березня 1980 року з ініціативи і за підтримки видатного українського письменника Павла Загребельного зорганізувалася Хмельницька обласна письменницька громада. У її хорі провідний голос належить Петрові Карасю — нині він автор 50 поетичних і прозових книг, зокрема повісті “Викликаю вогонь” про подолянина, Героя Радянського Союзу Володимира Майборського (1911-1987), який під Коломиєю повторив подвиг Олександра Матросова; проскурівським підпільникам присвятив роман “Буремний Буг”. А свій ювілей зустрічає новою поетичною збіркою “Сповідь” та романом-трилогією “Серце мусить боліти” (Хмельницький, 2012, 2013).
В останньому романі чи не найповніше розкрито образ епохи, в якій зростав і мужнів характер не лише центрального персонажа Вадима Крутояра, а й самого письменника. У ньому широко, панорамно постають українське село ХХ століття, роль інтелігента в суспільному розвороті, вирі подій другої половини минулого і перших років ХХІ століття. Головна ідея — утвердження національної самобутності народу як господаря власної долі, боротьба з неправдою, невіглаством заради утвердження високих моральних чеснот в ім’я незалежності України. Недаремно ж автор у третьому романі вдається до архівних документів щодо реабілітації жертв червоного терору, коли з настанням совєтської влади чекістами безжалісно винищувалися цілі родини українців лише за те, що дали можливість переночувати повстанцям отамана Якова Гальчевського (Орла). Навіть у незалежній Україні чиновники спецслужб бояться тіні повстанців, чи тих, хто їм допомагав, не бажають їх посмертної реабілітації (в романі наводяться документальні підтвердження).
Петро Карась народився 8 січня 1939 року в селі з милозвучною назвою Коханівка Полонського району на Хмельниччині. Зростав напівсиротою — батько загинув на фронтах Другої світової війни. Та й сам Петро в дитячому віці відчув на собі подих грізної тієї пори. Після семирічки з червоним дипломом закінчив Славутське педагогічне училище, згодом — Київський держуніверситет. У “Радянському Поділлі” працював завідувачем відділу культури та шкіл. Був редактором обласної молодіжної газети “Корчагінець”. Журналістиці віддав понад 40 років, здобувши почесне звання заслуженого журналіста України (1997). Окремі твори перекладено російською, болгарською мовами. Лауреат обласних літературних премій “Корчагінець” та імені Микити Годованця, міської премії імені Богдана Хмельницького.
Перша збірка Петра Карася “Озаріння” засвідчила появу в українській літературі письменника, який у своїй творчості звернувся до народнопоетичної традиції. Рецензуючи означену цю збірку поезій, Борис Олійник звернув увагу на музичність творів поета. Недарма подільський композитор Володимир Атаман, а також тодішній головний режисер обласного театру Анатолій Горчинський дали музичні крила багатьом поезіям Петра Карася.
Його вірші — кращі зразки українського романтизму. Формування романтичної естетико-художньої парадигми (фольклорний романтизм) — це орієнтація на уснопоетичне мислення. Загострюється національне почуття, фольклор виявляється як субстанція народного буття, схильність до міфології. Поет висловлює власні почуття без пафосної риторики, а в поетиці ніби іронізує над пристрастю власних почуттів. Читача зачаровують простота, природність, імпровізаційність. Петро Прокопович, нагромаджуючи тексти густою метафорикою, словами пестливого значення, не “спрощує” лірику, навпаки від цього вона випромінює щирість, мелодійність. Нею захопилися композитори: Іван Пустовий півсотні віршів поклав на музику, а народний артист України Микола Балема створив десятки пісень. Скажімо, пісня “Козацькому роду нема переводу” виконується не лише в Україні, а й за кордоном, куди часто запрошують колектив ансамблю пісні й танцю “Козаки Поділля” обласної філармонії. У виконанні саме цього прославленого колективу пісню заворожено слухали в Канаді, Франції, Великобританії, Німеччині, Бельгії, Греції, Швейцарії та інших країнах.
Петро Карась — майстер художнього слова, патріот своєї Батьківщини, палкий уболівальник за долю України, її високу культуру. Щиро віншуємо ювіляра з високоліттям, бажаємо й надалі творчого натхнення та доброго здоров’я. Як мовиться, з роси і води!
Віталій Мацько, доктор філологічних наук
Сорочка полотняна
З роками пам’ять серця тане…
Та часом душу сколихне
Проста сорочка полотняна,
Яка вподобала мене.
В сорочці тій, що шила мати,
Уроки вчив, ганяв м’яча
І вперше вчився цілувати
Ще неціловане дівча.
Не знаю й сам, як виріс хутко,
Жадав на хліб свій перейти
І як запилені попутки
Мене забрали у світи.
Шляхи круті та перехрестя
Лягли мені як опертя,
Бо не втрачав я сили й честі
Здобути чесний хліб життя.
Не знаю й сам, вже скільки років
Я долі дякую сповна,
Що почала свої уроки
В сорочці першій з полотна.
***
Не мав я набутків роками,
Не раз помилявся в житті.
Усе впорядковує пам’ять
На схилі моєї путі.
Та знаю одне достеменно,
Що праця важка на лану
Робила людину із мене,
Мов з явора скрипку чудну.
Тож легко постукайте в шибку
Моєї душі хоч на мить —
І вам розкріпачена скрипка
Глибоким теплом защемить.
Вона засміється й заплаче,
І спомини кине уплав
У молодість буйну гарячу,
Коли безоглядно кохав.
Вона засумує й не скаже,
Чому я чуттям не схолов,
Хоч десь на скелястому кряжі
Мене не діждалась любов.
Але скрипка та ясночола
Повідає вам, як рідня,
Чому я з надією й болем
Борюся за правду щодня.
Петро Карась