Невже можлива така жіноча байдужість до чужого нещастя? Невже це справді мало місце в її безхмарній біографії? Адже їй, начальниці обласного управління культури, я, отримавши безглуздий позов до суду, написав листа, в якому повідомив, що ви, пані Ірино, робите велику помилку, даючи добро на цей позов генерального директора облмуздрамтеатру, позов лише за те, що я написав звичайнісіньку рецензію на театральний спектакль, радянський за своєю суттю, пафосний, нездарний, незважаючи на нібито патріотичну тему, виставу “Богданова правда” — про Б.Хмельницького. І присуд цього позову — сто тисяч гривень “за образу гідності та честі директора театру” — мусить сплатити газета й автор, також вважаю помилковим, бо платити таку суму, пані Ірино, лише за кілька критичних зауважень не що інше, як абсурд, чи не ліпше було б вашому підопічному надрукувати свій протест або спростування у тій же газеті — ласкаво просимо, стежина, як мовиться, завжди відкрита для вас, шановні театрали… Але про це трохи пізніше.
Невже можлива така жіноча байдужість до чужого нещастя? Невже це справді мало місце в її безхмарній біографії? Адже їй, начальниці обласного управління культури, я, отримавши безглуздий позов до суду, написав листа, в якому повідомив, що ви, пані Ірино, робите велику помилку, даючи добро на цей позов генерального директора облмуздрамтеатру, позов лише за те, що я написав звичайнісіньку рецензію на театральний спектакль, радянський за своєю суттю, пафосний, нездарний, незважаючи на нібито патріотичну тему, виставу “Богданова правда” — про Б.Хмельницького. І присуд цього позову — сто тисяч гривень “за образу гідності та честі директора театру” — мусить сплатити газета й автор, також вважаю помилковим, бо платити таку суму, пані Ірино, лише за кілька критичних зауважень не що інше, як абсурд, чи не ліпше було б вашому підопічному надрукувати свій протест або спростування у тій же газеті — ласкаво просимо, стежина, як мовиться, завжди відкрита для вас, шановні театрали… Але про це трохи пізніше.
Вертаючись до старовинного ілюстратора старовинної книжки, мимоволі думаєш, як же ти скучив за суто реалістичними деталями в розливаному морі сучасного вседозволеного образотворчого маразму, і ніби чуєш голос нині сущого маляра: “Чого ж ви хочете, хіба я винен у тому, що саме ТАК бачу цей світ, у таких ось розводах та різноколірних плямах, не одному ж тільки почилому в бозі Малевичу випадає всякчас віддуватися за всіх малярів своїм чорним квадратом?”.
Може, тебе втішають власний затишок і власна безпека, коли, влігшись на зручному дивані й увімкнувши торшер, вчитуєшся в рядки, що розкривають перед тобою картини знегод Робінзона, ще юного, зате вже патлатого, як ранній молодобородий поет Павло Мовчан, і чи то поет, чи сам блукалець-матрос у цю саме мить з виделки підгодовує свого несосвітенного базіку папугу? І той базіка, той папуга, либонь, волає у цю мить, що наше, вкраїнське суспільство, чекає доля шотландця Селкірка, і не конче необхідно закидати нас на якийсь там безлюдний острів, аби ми успішно забули рідну мову, — ми її ВЖЕ забули, ВЖЕ здичавіли, перебуваючи в многолюдді, в густонаселеній державі!
Стан, статус… Стривайте, що це за стан? Що за статус? Хіба я якийсь літературний теоретик, високочолий очкарик від науки? Що нового годен я, сякий-такий белетрист, повідати читачам про стан красного письменства загалом? Та ніц не годен! Або, як, здається, мовлять у галицькому Добромилі, — нич не годен!
Інша річ — стан окремо взятого письменника (письменниці). І не лише стан, а й статус. Це щось вельми схоже на талант. Є талант (а ще, дасть біг і талан, вміння подати себе) — от вам і стан, і статус. Недаремно ж мовлять: щастя або є, або його нема. Просто — народилася людина у сорочці, та ще й вишиваній. Як та ж Марія Матіос. Чи такі вже необхідні були наприкінці “Солодкої Дарусі” схвальні відгуки про цей твір Павла Загребельного, Дмитра Павличка, різноманітних засобів масової інформації (“Здається, і Аристотель позаздрив би такому очищенню душі стражданням” і т.д.)? Не відаю, чи вже було тоді знане цьому грекові (і взагалі дохристиянським грекам) поняття “душа”, але… чи не ліпше для нас, шанувальників таланту письменниці, навести якусь часточку з її загадкового, з її чаклунського, з її відьомського письма. От хоч би ту часточку, що стосується музики, ту часточку, що іспанці зовуть словечком дуенде, ту дрібочку, що мовби йде до виконавця (отже, глядача або слухача) пісні чи танцю із самих земних надр!
“О, хто не знає, чим для гірської людини є “гора-маре”, тому ніколи не перекажеш навіть найточнішими словами і барвами дивну, непередавану суміш її суті, ані її невловного трагізму, як не вловиш ніколи печалі у вічно розгойдуваній вітром смереці на вершині скелі… Спочатку повільна, нібито ненавмисно лінива, з усіх боків прошена, а далі — все більш небезпечна і гостра, вона раптово накриває тебе з головою, як хвиля. “Горе-маре” проникає в людину нечутно — наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку, і скрадається до невинної душі, як ласиця під коров’ячий дійок, і боляче ранить, немов тупий ніж, що входить у тіло надсадно, з тріском шкіри. А потім ця мелодія-злодій запливає і розливається в жилах нечутно — так, як тече рідна кров людини”.
Чи є в українській літературі більш ніжна, більш немилосердна, більш болісна й воднораз невловна спроба передати неможливе — музику, мелодію, безсловесну літанію!..
Десь із тиждень тому вивільнювали ми із сином закапелок від книжок і натрапили на роман Отара Чиладзе “Железный театр”, перекладений з грузинської на російську, до того ж перекладений грузином Е.Ананішвілі. Чомусь тоді, 1985 року, коли я придбав цю майже 400-сторінкову книжку, яка вийшла в “Советском писателе”, вона не привернула моєї уваги. А оце нещодавно залюбки перечитав блискучий переклад “Железного театра”. Яка це проза, друзі, густа, насичена! Який вигадливий сюжет, які характери акторів цього “залізного театру!” Роман наскрізь трагічний, майже всі його персонажі гинуть, не реалізувавши своїх можливостей і в складі Туреччини (йдеться про місто Батумі), й у спілці з Росією, дореволюційною і радянською імперією, безжальною до малих народів, безпардонно реакційною, шовіністичною за своєю суттю. Мало кого з сучасних українських прозаїків можна порівняти з цим грузинським прозаїком-поетом-філософом, із цим нестерпним Отаром. Звичайно, на мій дилетантський погляд, нині Україна не спроможна похвалитися саме такого рівня художником слова (може, десь він є у 20-х чи 30-х роках минулого століття, а я про нього не знаю? Чи, може, в могилах Сандормоха покоїться прах українського Отара?). Маленька Боснія здатна похвалитися (приміром, архіскладний, архісуперечливий “ісламіст” Селімович), а щодо України… то останнім часом щораз упевненіше заявляє про себе неповторний мукачівець Мирослав Дочинець. Одного разу я цілком випадково в газеті прочитав його куценьку оповідь про якусь закордонну мандрівку. Чи то до Греції, чи до Італії, вже не пам’ятаю, але що то було за письмо! Точне, виважене кожне слово, влучно підмічені кожна художня деталь, кожне спостереження. Аж закортіло тоді одразу відгукунутися особистим листом на цей образок, на вільне (свобідне) поводження з давнім грецьким (?) міфом, на культуру письма, що сягає як прадавніх глибин, так і незмірних горніх висот, прийдешніх, неминучих. Та не написав я тоді нічого до незнайомого мені Мирослава. Чи то адреси не знайшов, чи традиційні українські лінощі завадили.
Але той невтомний Дочинець знову не дав мені спати. Черговою публікацією в “Літературній Україні” (здається, у двох подачах) про якогось малого “жидика”, про його табірне житіє, про його митарства чи то реальні, чи якісь неймовірні, макабричні, які ніби були в дійсності і яких ніби й не могло існувати! Що це за жанр, шановні науковці, літературознавці? Якийсь гіперреалізм? Якесь жорстоке фентезі? Безсилий я щось тут мовити. Нехай сушать голови вчені-критики, а я тільки можу вдячно лебедіти: хай і далі не оскудіває господня десниця, що так щедро засіває талантами український літературний, мистецький лан. Усупереч сандормохам, гулагам, усупереч освенцімам, бухенвальдам, десяткам інших катівень. І, услід за розчуленим лебедінням, насмілююся твердити, що, крім Євгена Пашковського, Володимира Даниленка, Марії Матіос, Володимира Яворівського, останніми роками європейську прозу рівня боснійця Меші Селімовича, грузина Отара Чиладзе, білоруса Василя Бикова, росіянина Владіміра Маканіна, цей європейський інтернаціонал поповнив український закарпатець Мирослав Дочинець.
Ось лише кілька початкових речень із опублікованого журналом “Київ” нового роману Мирослава Дочинця (№5, 2013 р.) “Діти папороті”:
“Дідо сплів з верби кучу, обваляв її глиною і почав копати криницю під старою дичкою. Челядь сміялася, бо з-під залізного лома сахтіли іскри. А куснями глини можна було колоти горіхи. Але дідо копав і копав. Увечері клав голову на твердий поріг, щоб довго не спати…”. Далі — крещендо, поступове наростання скупих, зате ємких художніх образів, лаконічних деталей, порівнянь, метафор… знову, бачте, — Равель, знову його безсмертне і тривожне болерО — болЕро. Одне слово, наш обласний музично-драматичний театр (не залізний, не чавунний) здійснив постановку спектаклю “Богданова правда”, присвячену 20-річчю незалежності України, здійснив, очевидно, сподіваючись, що “вивезе” тема, до того ж у грандіозне дійство був залучений ще й уславлений подільський ансамбль (хор) “Козаки Поділля”. Ну і я, Грищук, мав необережність написати критичний відгук на цю виставу. Мовляв, занадто пафосна вона, помпезна і… ненатуральна за текстом та манерою виконання акторів — у дусі кращих радянських (залізоскоб’яних) взірців. А ще задовго до прем’єри генеральний директор здійснив у театрі “оптимізацію”: позвільняв десятки працівників, творчих і технічних, аж ті мусили оголосити голодування, збиралися здійснити самоспалення на знак протесту. Скандал на всю Україну. Про це детально розповідала газета “Дзеркало тижня”, різні канали телебачення (зокрема “Інтер”). А я, Б.Г., тим часом, отримав вищезгаданий позов у суд і мусив з допомогою друзів дертися на другий поверх до судової зали. Вистачило мене на два чи три засідання суду, а далі нотаріус оформив моє доручення. Щоби справу Грищука вів його адвокат, себто редактор підсудної газети. Уся ця комедія триває уже четвертий місяць і кінця їй не видно поки що. І прекрасна жінка, начальник обласного управління культури (зумисне не називаю її прізвища), чудово обізнана з ходом справи, у місцевій пресі всіляко захищає директора театру — такий уже він реформатор, так, мовляв, талановито оптимізував колектив, що далі вже нема куди.
Справді, далі — нікуди, далі — відома всім оптимізація. Залишилася лише одна дрібниця: здерти з газети та її невдатного автора сто тисяч. Майже, як у Карпенка-Карого.
Андрій
Вознесенський,
Єгор Ісаєв та інші
А тепер щодо заявленого десь на початку сього словесного вінегрету “таємного агента”.
Десь із півсотні років тому (коли я з сім’єю ще мешкав у Львові) сталася зі мною, військовим кореспондентом окружної газети, одна прикра пригода. Себто тих прикрих випадків трапилося немало у житті, але я їх одразу й забував. Проте ЦЕЙ випадок запав у пам’ять назавжди.
Не треба думати, що мілітаристська радянська газета о тій не надто давній порі була розсадником суцільного мракобісся, російського шовінізму. Аж ніяк. По-перше, газета виходила у Львові й так чи інакше уже саме львівське повітря проникало крізь старовинні стіни редакції (вулиця Лермонтова, 15, неподалік бібліотеки імені Стефаника, нині, певна річ, од тієї вуличної назви не зосталося й сліду). Проникало не просто “львівське повітря”, а й тодішня мода на заборонену літературу (до речі, саме у військовій редакції передали мені знаменитий машинописний текст “Націоналізму чи русифікації” Івана Дзюби, лише на дві доби передали, аби я прочитав та передав далі), траплялися поміж тих заборонених творів і російськомовні. Приміром, Євген Євтушенко у вірші, присвяченому пам’яті Сергія Єсеніна, запевняв останнього в тому, що, на відміну від Єсеніна, він, Євтушенко, не прагне, “задрав штаны, бежать вослед за этим комсомолом”, або вірш об тім, як “румяный комсомольский вождь на нас, поэтов, кулаком грохочет”, а потім той самий перший секретар ЦК комсомолу блаженно парить свої голубі кісточки в натопленій лазні. Або ось заборонена поезія колишнього фронтовика Бориса Слуцького, в якій той іронічно, але й гірко побивається, що, мовляв, “евреи хлеба не сеют, евреи в лавках торгуют… Ношу в себе, как заразу, эту проклятую расу”, тобто власне єврейство. Не зайве буде сказати, що в окружній газеті “Слава Родины” проходили двомісячну військову підготовку поети Андрій Вознесенський, Станіслав Куняєв, Єгор Ісаєв, прозаїки та публіцисти Василій Аксьонов, двоє молдавських літераторів Рудольф Ольшевський, Міхаїл Хазин… Уже й не пригадати нині всіх. А я, Б.Г., був своєрідною сполучною ланкою між літераторами Львова та представниками інших міст Союзу — досі пам’ятаю кролячу шапку Єгора Ісаєва, благеньку навіть для тодішньої теплої львівської зими куртку Вознесенського та сукняні черевики Аксьонова, що їх москвичі називали “прощай, молодость”. Я б отут розповів, як мені вдавалося друкувати в газеті матеріали львівських дисидентів, зокрема колишнього мого університетського викладача Михайла Осадчого та інших переслідуваних владою людей. Треба лише сказати, що, приміром, рецензії Осадчого друкувалися за прізвищем Романа Кудлика, він і гонорар отримував у відповідний день у редакційній бухгалтерії, а відтак оддавав його Михайлові — ти, Романе, вже й, либонь, забув про свою доброчинну діяльність — ото я тобі нагадую про неї…
Одне слово, зібралися ми на чийсь день народження (а може, на інше якесь торжество — не пригадую) в забігайлівку “Чанахи” й душе швидко “начанахалися”, бо ж голодні після роботи були. І почалися тости — жартівливі, серйозні, не дуже серйозні. Мій товариш (прізвища не називатиму) підніс гранчака за моє здоров’я — високоповажне товариство, мовляв, пропоную випити за здоров’я таємного агента всім відомих органів Броніслава Грищука… Усі присутні, а було їх тоді за зсунутими столиками в “Чанахах” душ із п’ятнадцять, дружно підтримали оратора хто сміхом, а хто й реготом, залежно від кількості спожитої коріандрової. Посміялися — забули. Але вранці наступного дня увесь той тост пригадався мені, тож я, йдучи на похмілля в ті самі “Чанахи”, знову зустрів учорашнього виголошувача отого прикрого для мене тосту, а приятель усе ним сказане уже забув та ще й звинуватив мене в егоїзмі, сказав, що я гіперболізую звичайнісінький жарт, “по п’яні мовлений”, що ж мені, мовляв, ловити тепер кожного, хто забавлявся учора в “Чанахах” і вибачатися? Якщо той дурний тост мав справді місце, то це ще викличе підозру: а може, й спраді, мовляв. Забудь — і все на цьому.
Проте… минали дні, тижні, місяці, роки й десятиліття, а я й досі “ношу в себе, как заразу, эту проклятую…” ні, не “расу”, а “эту проклятую фразу”. Ось що означає невдало пожартувати.
Якщо пригода з хмельницьким “чавунним” театром забрала в мене лише енну кількість одиниць здоров’я (а й справді, якими ж “кілокалоріями” вимірювати оте здоров’я, тим більше, коли не знаєш, чим уся ця історія взагалі скінчиться?), то цей заздоровний тост справді ношу в собі усеньке життя як невиліковну заразу. І вже тут, у Хмельницькому, через півстоліття після відвідин тих “Чанахів”, ще й досі ніби відчуваю на собі важкий, похмурий погляд Романа Іваничука, хоч його, здається, тоді в нашому гурті не було (зате не сумніваюся: де знаходилася та забігайлівка, Іваничук не міг не знати — одразу ж за університетом і кафетерієм “Веселка”).
Є у мене в Хмельницькому друг, Микола Мазур, народний художник України. Свого часу я днював і ночував у його майстерні. Не раз ми виношували якісь спільні проекти, що врешті-решт виявлялися прожектами, про це можна писати матеріали не менші за обсягом, ніж оця публікація, але… навіщо? Кому це нині потрібно? Так-от я напівжартома йому поскаржився:
— Чи не здається тобі, Миколо, що моя персона притягує до себе лихо? Пригадай: після першого інсульту, тільки-но виписавшись з лікарні, я зазирнув у гастрономчик по мінеральну воду й одразу наткнувся на знайомого журналіста, п’яного як чіп, він вимагав од продавчині ще сто грамів, а вона відказувала, що покупець уже і так ликом не в’яже, а журналіст погрожував їй звільненням з роботи… І тоді я мав необережність заступитися за жінку. І що? Той журналюга пообіцяв мене пристрелити, тільки вийдемо на вулицю. Я ж не знав, що мій колега справді озброєний! Щоправда, тодішня наша суперечка обмежилася розбитою до тротуару пляшкою боржомі… А після інсульту наступного — на тобі маєш: судовий позов “за образу гідності й честі”. Просто-таки кара небесна!.. З тобою нічого схожого не трапляється?
Микола всміхнувся:
— Подібне відбувається майже з кожним. Просто не кожен так реагує, як-ото ти. Приміром, якісь молодики хотіли підпалити мені бороду. Як гадаєш, яскраво б горіла? А висновок такий: за будь-яких обставин не варто жаліти самого себе.
А я ж то думав, що всього-на-всього називаю речі своїми іменами…
Пожаліймо ж не себе, а книгу українську. Покартаймо себе за її сьогоднішній СТАН. Постараймося повернути їй хоча б учорашній СТАТУС. Коли книга була королевою. А не прохачкою. Бо “королева” — цим сказано все. Це слово не має синонімів. Погляньте в словник, переконаєтеся. Зате побачите, який багатий (!) синонімічний ряд має слово “жебрачка”.
Броніслав ГРИЩУК, м. Хмельницький, червень 2013