Якщо вірити відомому вислову про те, що життя — театр і в ньому ми всі актори, то чому б нам не скористатися тут й театральним атрибутом сцени, яку, як відомо, наприкінці вистави закривають завісою? А що ми у такому випадку маємо під завісу суспільно-політичного дійства 2010 року, який видався у нашій новітній історії, погодьтеся, цілком непередбачуваним за наслідками? Як на мене, то, підсумовуючи все, що з нами відбувалось і відбулось у цьому році, зізнаюся собі, що більшого розчарування за останні роки у своєму житті не відчував. Враження таке, що ніби втрачено безцільно добрих півтора десятка літ і ми опинилися в епосі раннього “кучмізму”, коли доводиться по-новому для себе відкривати давно зрозумілі істини, які нібито донедавна вже складали зміст життя твоєї країни.
Ну, звичайно ж, і я знайду при потребі аргументи у дискусії на цю тему, запевнивши, насамперед себе, що наша країна виглядає загалом не так плачевно і ми маємо за роки незалежності масу досягнень у побудові омріяного громадянського суспільства. Ми ж бо не тоталітарна Росія, де на днях у Москві закрили останню публічну українську бібліотеку, єдину на всеньку цю дружню нам, як запевняють нас у владних коридорах Києва, державу. Ми також не Білорусь, де спецназ, не церемонячись, розмазує по асфальту інакомислячих, не Казахстан, де нинішньому главі країни готують президентське крісло до 2020-го, доти, поки він, мабуть, фізично буде спроможний всидіти в ньому. І таких порівнянь можна знайти немало, але від цього аж ніяк не легше сприймати той очевидний, принаймні для мене, факт, що нас відкинуто далеко назад у поступі до цивілізованих стандартів демократії, конституційних свобод. І справа тут не в порівнянні між владною практикою, яка панувала “за Ющенка” й утверджується нині “за Януковича”, ми явно втрачаємо свій історичний шанс, бодай вскочити на останню підніжку поїзда, що рухається у цивілізований світ разом з колишніми нашими сусідами по радянському та соціалістичному концтабору — Польщею, Чехією, Словаччиною, прибалтійськими та балканськими країнами. І це при тому, що, здавалося б, вже й нова влада в Україні мала б зрозуміти, що її нібито найбільший союзник Кремль впритул не хоче бачити інтересів нашої держави. Як тут не медитуй по-модньому словом “модернізація”, що прийшло до нас з лексики московських політиків, а реформи у нас будуть доти приречені, доки не з’явиться у суспільстві хоч якась критична маса довіри до влади. Наскільки актуальним є цей висновок, найкрасномовніше засвідчила недавня “підприємницька революція”.
Нинішні зверхники нашої країни віщують нам рік перелому й усіляких реформ. У який спосіб, панове-товариші, якщо ваша псевдоцентралізація владної вертикалі тримається лише на пресловутій особистій вір-ності нижчого чиновництва перед вищим та на інстинкті страху у владному середовищі? Не можна уповати на цей владний чинник, який не здатний переломити хребет найбільшій перепоні в нашому суспільно-економічному поступі — корупції, у якій влада — і колишня, і нинішня — застрягла по самі вуха. А як бути з інтелігенцією, яка через антиукраїнські дії нової влади опинилась у своїй більшості у природній опозиції до неї, не кажучи вже про найширші верстви нашого суспільства, яке не просто з недовірою сприймає ці декларації про реформи, але й готове протидіяти їм?
Тож під завісу 2010 року ця вистава ще не закінчується і важко сказати, яке дійство відбуватиметься на нашій суспільній сцені — драма, комедія чи звичайнісінький фарс. Хоча насправді дуже хотілося б побачити, а по можливості взяти участь у суспільній постановці з оптимістичним фіналом, попри всі наші розчарування останніх років…
Богдан Теленько