Понеділок, лютого 19, 2018

Лазня №1: історія крізь століття

Невідома Хмельниччина

Лазня №1 для багатьох поколінь хмельничан стала не-від’ємною складовою їхнього життя, своєрідним містком із минулого століття у сьогодення. Згадаємо історію цього легендарного комунального підприємства.

Перші відомості про існування у Проскурові громадської лазні знаходимо у середині ХІХ століття. Розташовувалася вона у невеличкому одноповерховому будинку в прибузьких кварталах і була доволі примітивною: банщик у діжках привозив на підводі воду з річки, грів її у металевому котлі й, будь ласка, мийтеся на здоров’я. Працювала лазня лише в холодну пору року, а влітку городяни купалися в річці, у так званих “купальнях”.
На початку 1920-х у Проскурові діяло вже кілька приватних лазень. Але відсутність у місті водогону не давала змоги працювати безперебійно. Такий стан, у першу чергу, не влаштовував військові частини міста, для яких щотижневе купання — законне право та гостра потреба. Тому саме командування гарнізону й порушило питання негайного будівництва потужної лазні.
Але вирішити його можна було лише в комплексі з повною перебудовою комунального господарства міста, яку розпочали у 1928 році. Майже одночасно у Проскурові спорудили водогін (введений у дію 1929 року), електростанцію (1930 р.) і лазню (почали будівництво у 1929 р.). Комплекс лазні, до якого увійшли також котельня і механічна пральня, остаточно був введений у дію в 1932-ому. Нове комунальне підприємство отримало назву “Гарнізонна та цивільна комунальна лазня імені 12-річчя Жовтня”. Вона стала найбільшою в області, а механічна пральня — взагалі єдиною на весь регіон. За день лазня могла прийняти 2200 людей. Особливим шиком у проскурівчан вважалося відвідування “ванних номерів”, яких було всього сім. Загальне громадянське відділення мало 41 місце, військове — 75.
Отож проскурівська лазня до війни обслуговувала переважно військових. Тому не дивно, що ставлення до неї було, як до важливого стратегічного об’єкта. Постійний контроль відчувався з боку санвідділу Київського військового округу і комендатури. Навіть постачання пального для котельні було під особистим наглядом заступника народного комісара Комунгоспу УРСР. Ще б пак, зірвати купання особового складу, наприклад, Червонокозачої дивізії (одного з найбільших бойових з’єднань в Україні) в сталінські часи негайно класифікували би як “антирадянську” змову. І тоді злетіла би голова з пліч не лише директора лазні, а й усіх керівників комунального господарства.
Працювала лазня й у воєнні роки. Під час окупації до неї крокували роти німецьких солдатів, а вже з весни 1944-ого вона обслуговувала тисячі радянських бійців і цілодобово прала гори бинтів, пов’язок, білизни для військових шпиталів.
У 1950-1960-х у лазню почали ходити вже не лише для того, щоб просто помитися. В більшості будинків міста вже були вода, ванни, титани, колонки. Лазню відвідували “для душі”. Для багатьох хмельничан це стало доброю традицією, можна сказати, стилем життя.
Сергій Єсюнін, співробітник обласного краєзнавчого музею
На фото: новопобудована лазня у 1930-х роках

 

first
  
last
 
 
start
stop
    

(c) Газета Хмельницької міської ради "Проскурів"
(c) Сайт розроблений ХМКП "Хмельницькінфоцентр"
Використання матеріалів дозволяється за умови обов'язкового посилання на джерело  www.proskuriv.info