Понеділок, лютого 19, 2018

Дмитро Гусаков: “Хочеться зробити театр відкритішим та сучаснішим”

Культурна панорама

Добре, коли культурну сферу міста формують молоді митці, продовжуючи традиції поперед-ників та впроваджуючи власні ідеї. Серед них режисер народного аматорського театру “Дзеркало” при міському Будинку культури та очільник ГО “Центр розвитку театру “Час Т” Дмитро ГУСАКОВ. Про театральне життя міста — наша розмова з ним.

— Дмитре, ви — не корінний хмельничанин, звідки приїхали до нашого міста?

— Я родом з Харкова, там і навчався у мистецькому виші на акторському факультеті. Згодом освоїв професію режисера у столиці. По закінченню навчання випала нагода поставити виставу в Хмельницькому академічному музично-драматичному театрі ім. М.Старицького, після чого мені запропонували залишитись у цьому театрі. Я погодився. Пропрацював у театрі майже три роки, поставив п’ять вистав. Паралельно на другому році мого життя в Хмельницькому мені запропонували очолити театр “Дзеркало”. Перейняв естафету в режисера Івана Кропліса, котрий пішов на заслужений відпочинок. Керую аматорським театром уже четвертий рік. Одна з перших моїх реформ у цьому закладі — повернення до першої назви театру “Дзеркало”, Іван Леонідович за свого керівництва змінив її на “Дзеркало Всесвіту”.

— Що складніше: керувати аматорським театром чи працювати у професійному?

— Скрізь є свої плюси і мінуси. Державний театр має певні цілі та завдання і не лише творчі, а й, наприклад, освітянські. Як правило, у державних театрах не завжди можна робити все, що хочеш, а режисери, особливо молоді, мають бажання експериментувати. У державних установах потрібно відповідальніше ставитися до окупності режисерської роботи. Натомість в аматорському театрі можу не вгамовувати свої творчі пориви і не боюся, що хтось щось мені заборонить.

— Репертуар аматорського театру ви оновили чи продовжили вдосконалювати набутий?

— З попереднього репертуару залишили лише одну виставу. Не тому, що він не подобався. Просто з Іваном Кроплісом з театру пішла частина акторів. Склад, який залишився, зі старого репертуару міг зіграти лише виставу “Вбʼємо чоловіка”. Грали її зо два роки, потім помалу вона пішла в архів. А за мого режисерства поставили і зіграли вже сім вистав.

— Які з них, на вашу думку, найуспішніші?

— Першою поставили “Ніч проти Івана-Купала”. З нею театр уперше поїхав за кордон на фестиваль “Театральні дні Людика” в румунське місто Яси. Потім з цією ж виставою побували у Литві, знову в Румунії. А навесні їдемо на єдиний у світі фестиваль українського театру за ме-жами України у Кракові (Польща).

На міжнародних фестивалях є проблема: коли кожна країна грає вистави рідною мовою, не завжди легко зрозуміти постановку іншим учасникам. Тому виникла ідея створити інтернаціональну, зрозумілу для всіх виставу. Майже місяць обговорювали ідеї, як це зробити. Врешті створили музично-пластичну виставу без слів “Історії з коробки”. Це — окремі історії про життя, його швидкоплинність, смерть, кохання. А також про те, що зараз відбувається у нашій країні: реформи, владу, громадян. “Історії з коробки” показали вже на кількох фестивалях аматорського мистецтва. Зокрема на фестивалі “Комора” у Кам’янці-Подільському, “Мандрівний вішак” у Луцьку, “Theatere day” у Києві. Бачив її і хмельницький глядач. “Історії з коробки” наш театр уперше повіз на закордонні гастролі. У жовтні минулого року були у кількох литовських містах.

— Виїжджаєте за кордон показати себе на фестивалях чи хочете перейняти досвід інших театрів, познайомитися з театральною тусовкою європейських країн?

—  Все це і не тільки. В час, коли наша країна намагається долучитися до європейської спільноти, маємо рухатися туди не тільки в політичному та економічному руслі, а й у суспільному та культурному. Мусимо довести, що українське мистецтво, культура є невідʼємною складовою європейського культурного простору. “Дзеркало” вже може пишатися, що на фестивалі у Литві представниця дирекції міжнародної Асоціації аматорських театрів, переглянувши нашу виставу, пообіцяла допомагати її просувати і стати нашим своєрідним продюсером. Минулоріч театр “Дзеркало” став членом міжнародної Асоціації аматорських театрів. З України до її складу, крім нас, входять ще лише два аматорські театри з Києва та Харкова. Це престижно і відповідально водночас.

— Хто головний меценат ваших поїздок на фестивалі?

— На всеукраїнські нам допомагає їздити влада міста, зокрема міське управління культури і туризму. За кордон вирушаємо переважно за власний кошт. Тут дуже важливі стратегія та планування. Наприклад, на гастролі в Литву вирішили полетіти літаком. Усім здавалося, що це буде дуже витратно, але знайшли вигідний варіант — летіли недорого і лише годину. Від польоту залишилися тільки приємні враження.

Часто через нестачу коштів, на жаль, не можемо прийняти запрошення на закордонні фестивалі. Нещодавно відмовилися виступати у Сербії, Німеччині і в Азії.

Дуже хочеться, щоб ми таки знайшли можливість поїхати на якийсь крутий фестиваль у далекі країни Азії чи Африки. Гадаю, це не така вже захмарна мрія.

— Розкажіть трохи про трупу “Дзеркала”.

— Минулого року відбувся кастинг на оновлення творчого складу театру. На жаль, багато відібраних акторів відсіялися, маємо лише четверо новачків. Кістяк театру — приблизно 15 акторів. За роки мого режисерства вони стали сім’єю. І хоча були творчі злети й падіння, нині вже збадьорилися, продовжуємо працювати. Так, 24 січня взяли участь у вечорі пам’яті Василя Стуса.

— У якому жанрі вам як режисеру найбільше подобається працювати?

—  Завжди цікаве щось нове, чого не робив раніше. Я за розвиток режисерів, їх роботу з різножанровими постановками — комедіями, трагедіями, експериментальною драмою... У мене найкраще виходять, напевно, трагікомедії, де поєднуються серйозні та комічні елементи, навіть ліричні.

— Не думаєте повернутися в професійний театр?

— Хоча я й не працюю у театрі імені М.Старицького, з професійного театру не йшов. Паралельно роботі у “Дзеркалі” ставив вистави у професійних театрах: столичному “Золоті ворота” та Одеському юного глядача. А ще у приватних театрах Харкова. Брав участь у цікавому проекті з німецьким інститутом Гете. Набирали акторів з київських театрів, спеціально для яких писала п’єсу драматург Юлія Гончар. Поки вдається поєднувати керівництво театром “Дзеркало”, громадської організації  “Центр розвитку театру “Час Т”, роботу в професійних театрах.

— До речі, про цю громадську організацію. З якою метою її створено?

— “Центр розвитку театру “Час Т” зʼявився за моєї ініціативи та акторів театру “Дзеркало”. Нині до неї входять актори аматорського та головного обласного театрів, а також небайдужі до театрального життя хмельничани. Центр створений для популяризації мистецтва, особливо театрального. Дуже прогресивним у театральній сфері Хмельницький назвати, на жаль, не можна. Тож хочеться це змінити. Нині у нас відбуваються театральні зустрічі, тренінги. У вересні з нагоди відкриття нового приміщення центру провели одноденний театральний фестиваль. До нас приїжджав театральний колектив із Чернігова, були вистава хмельницького мім-дуету “Пармезан”, акторський тренінг з пластики рук харківської режисерки Ірини Ципіної. У новій домівці громадської організації відбулася онлайн вистава київського режисера та актора Олексія Дорічевського. Завершився фестиваль шоу-програмою театру вогню “Zlights” міського Будинку культури.

Вирішили щомісяця проводити не менше пʼяти культурно-просвітницьких заходів у центрі. Перед Різдвом, наприклад, відбувся вечір вивчення колядок та щедрівок. Нині відновили роботу нашого театрального клубу “Et cetera”, який заснували два роки тому для спільного перегляду кращих світових вистав та дискусій на театральні теми.

Після того, як я був рідером — вичитував роботи на нещодавно відновленому єдиному в Україні фестивалі сучасної української пʼєси “Тиждень актуальної пʼєси”, організував читання найуспішніших з таких творів у Хмельницькому. Серед них — робота херсонського драматурга Наталії Блок “Крізь шкіру”. Читала її артистка музично-драматичного театру ім. М.Старицького Сніжана Туткевич-Самойлова.

Цікавий захід, організований нашою громадською організацією, — перегляд серії українських соціальних короткометражок “Мудаки. Арабески”. Проводив його наш друг Вадим Подзігун, котрий займається анімацією з пластиліну. Чекаємо незабаром на візит київського сценографа.

— Хто допоміг з приміщенням для  ГО “Центр розвитку театру “Час Т”?

— Кожен театр — закрита установа, а нам хотілося зробити його ближчим до людей та об’єднати небайдужих до цього мистецтва. Тому, заснувавши громадську організацію, звернулися до влади міста з проханням про надання прихистку для “Часу Т”. Нам виділили кімнатку в центрі міста. Згодом ми виграли грант від міської ради “Громадські ініціативи”. На ці кошти зробили ремонт, закупили глядацькі лави. Тепер у нас можуть розміститися для перегляду вистави 35 осіб. Про нові постановки та події інформуємо переважно через соціальні мережі.

— Що в планах найближчим часом?

— Дехто з нашого театру нині навчається у престижних театральних вузах Львова та Києва, сподіваємося, вони до нас повернуться після здобуття освіти. Дуже мало професіоналів, акторів-аматорів та режисерів залишаються у Хмельницькому. Останніх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Хочеться, щоб у “Дзеркалі” поставив виставу якийсь інший режисер. Це дало б мені та глядачу змогу подивитися на наш театр по-іншому.

А взагалі, радий, що в місті, де немає давніх театральних традицій, як у Києві, Харкові чи Львові, прокидається любов до театру.

Втішно, що акторка “Дзеркала” нині керує власною театральною дитячою студією “Пармезан”. Все це — культурне підґрунтя, яке змінить театральну ситуацію у місті, дасть альтернативу професійним театрам.

— Дякую за розмову.

Ірина САЛІЙ

first
  
last
 
 
start
stop
    

(c) Газета Хмельницької міської ради "Проскурів"
(c) Сайт розроблений ХМКП "Хмельницькінфоцентр"
Використання матеріалів дозволяється за умови обов'язкового посилання на джерело  www.proskuriv.info